Шлях до покаяння

2.
– А щоб ти чемериці наївся ! А щоб тебе такі гулі обсіли, як ті яблука.
– Господи ! Це ж Трощиха ! – зойкнула Котиниха і кинулася до вікна. Дебела молодиця,
репетуючи і склинаючи на все село, вела за шиворіт не кого іншого, як її Романка.
Той викручувався з усіх дитячих сил, аж сорочина, вочевидь, тріщала. Та де вже там йому
викрутитись з Храсиминих рук ! Сили в неї за доброго хлопа. Бугая втримала б, якби
прийшлося, не те, що такого пуцьвірінка.
– А холери на тебе нема ! Другі діти вмирають, а його земля носить ! А щоб тобі сто
болячок у печінку ! І в серце ! І в поперек !
Але на цей час Храсима з хлопцем вже дійшла до хати і переступила поріг.
– Ну ? Бачили ? Він мою працю переводить ! Всі мої яблука обтряс !
– Я тільки два вирвав ! – хлипав Романко.
– Мовчи, бо тут-таки й закатруплю тебе !
– Храсимо ! Та схаменіться ! Та випустіть його !
– Так, так ! Похваліть його ! Потакайте йому ! Та за тими холерськими дітьми жодного
яблука не затримається !
Роман стояв, переляканий і заплаканий, у розірваній сорочині, тримаючи в руках два
зелепушні яблука. Мати дивилася то на сина, то на сусідку, в якої рот не закривався,
а від прокльонів у ньому здавалося, аж чорно було, аж шкварчало.
– А щоб ти трутки наївся ! А щоб тебе розірвало ! А щоб тобі …
– Храсимо, та бійтеся Бога ! – нарешті вставила своє слово Котиниха. – Хіба ж можна
так клясти за яблуко ? То ж гріх. Бог для всіх вродив. Хіба ж тільки для вас ?
– Захищайте його ! Захищайте !
І молодиця різонула кулаком об кулак.
– Кради, синочку ! Грабуй ! Розживемося !
– Та бійтеся Бога, Храсимо. Хіба ж ми розживемося на ваших яблуках ? Віддай, Романе,
цьоці ті яблука.
Роман протягнув тремтячими рученятами ті зелепухи, але Храсима вже рушила до
порога, кинувши:
– Нех він ними вдавиться !
І вийшла з хати, склинаючи на все село. Романко хлипав, крізь сльози позираючи на
матір.
– Ну навіщо ти, сину, зачіпав ті яблука ?
– Я … тільки два хотів … одне для вас, а друге для себе. Тільки вирвав, а тут цьоця
налетіли. Я тільки два хотів …
І хлопчик ще дужче заплакав. – А їм шкода … Там їх стільки ! Ви б бачили ! А їм шкода.
– Вони ще зелені, сину.
– То й що. Вони, мамо, добрі.
Не мала сили і не хотіла сварити хлоп”я за ті злощасні зелепухи. Тільки сказала:
– Не треба, сину. То чуже. А чужого не можна брати. Не йди більше за тими яблуками.
– Не піду. Нехай вона ними подавиться.
– Господи ! Романку ! Та хто ж таке каже !
– А от цьоця казали !
– Не треба, Романочку, не повторюй лихого. І чужого ніколи не бери. Навіть, коли це
всього лише яблуко.

Повечерявши, вони полягали, накрившись рядном. Мати заспокійливо гладила
свою сплакану дитину.
– Незабаром жито достигне, хліб буде …
А хлопчик у тон матері мрійно продовжував:
– А потім тато повернуться і взимку зроблять мені санки і лижі, а потім ще куплять
ковзани.
– Ого ! – здивувалася мати і, зітхнувши, докинула:
– А до всього того ще б нові черевики … щоб було в чому на ковзанку йти.
– Е, мамо, хіба б я дурний був, щоб у нових черевиках та на ковзанку йшов. На ковзанку
можна і в старих. Що там ? Солом”яні устилки, онуч намотати … е! Було б тільки на чому
кататися. От повернуться тато …
Спав Романко, спала його натруджена мати, а на столі дозрівали під місяцем два
зелених яблука …

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nine + 13 =