Шлях до покаяння

– Не знаю. Я б не зміг.
– Очевидно, з того Борка вже нічого путнього не вийде.
– Вийде. Тільки йому треба допомогти, – впевнено сказав Михайлик. – Я саме хотів з
тобою про те говорити. Розумієш, його керя сказала, що він – дебіл.
– Правильно сказала. І я так сказав.
– Та ні, Вольдемар, він хлопець нічого, тільки злий чомусь на весь білий світ. А тут ще
керя так сказала. І він закинув навчання. А тепер Борко хотів би їй довести, що він не
дебіл, а не може, бо все навчання запустив. Йому треба допомогти.
– Допомогти ? Боркові ? Ну, знаєш … Пику йому треба товкти по два рази в день. От що !
Я тільки не розумію, чого ти за нього заступаєшся.
– Вольдемаре, ти не правий. Розумієш … після того він дуже змінився. Я б хотів … я б дуже
просив тебе, щоб ти поговорив з хлопцями – може хтось погодиться Боркові допомогти.
– Добре, – Вольдемар сплюнув. – Якщо ти вже так просиш … після канікулів спробую.

За Михайликом приїхав Сергій. Який же той Михайлик був щасливий ! Очі в нього аж
світилися. Додому ! Валіза вже давно була складена. А в тій валізі лежав Михайликів
найцінніший скарб – його живий малюнок.
Цього року на Різдво ніхто вже до них не приїжджав: вечерю нести ні до кого було.
Зате їх всі кликали до себе в гості. Всі, крім Олени. Ліда дивувалася. Вона казала своєму
Грицькові:
– Невже їй не цікаво глянути на свого сина: яким він став, чи виріс, чи змінився, розпита-
ти, як йому ведеться в тому інтернаті …
Грицько зітхнув:
– Та як йому ведеться – це ясно і без розпитувань. Як в армії: по дзвінку вставай, по
дзвінку лягай … і неодмінно дідівщина. Я мав товариша з дитячого будинку, то я вже
знаю. Тільки в армії ти дорослий, в тут …
– Боже мій ! – жахнулася Ліда. – А може ж в тому інтернаті не так …
– Та чого там не так ? Просто Михайло не розказує. І правильно робить, бо що це дасть ?
Поохають всі, пожаліють, а йому однак туди назад повертатися треба. А ти подивися на
нього, як він подорослішав. І сліду нема від колишнього хлопчика. Хіба тоді, коли з
малою нашою бавиться. Ти думаєш, це від легкого життя ?
– Тепер я день і ніч буду про це думати.
– І однак нічого не придумаєш. Сказано – сирота …
– Але ж Михайлик – не сирота ! У нього ж є мати !
– Йому від того не легше …
Якось у якійсь потребі Ліда забігла до Сергія. Михайла не було вдома: поїхав
до Христі. Сергій сказав:
– Я, звичайно, свиня. Але я однак тобі покажу. Тільки умова: не плакати.
– Що там таке ?
– А ось зараз побачиш.
І Сергій виніс з другої кімнати бережно загорнутий малюнок. Ліда остовпіла.
Вона не могла нічого сказати і, здається, якийсь час навіть не дихала.
– Боже мій ! – нарешті зойкнула вона. – Та він же – талант ! Рідкісний талант ! Йому
вчитися треба. Малюнок живий ! Він … дихає !
– Ти не про те … талант – це так … Але він цей малюнок пережив. Він його вистраждав. Як
йому потрібна мама. Більше, ніж кому іншому.
– А вона … Слухай, Сергію, може спробувати поговорити з нею ?
– Ні, це без толку. Якщо її серце досі не озвалося, тоді …
– Тоді його просто нема.
– А якщо нема … то що толку з нею говорити ?..

Але все колись закінчується. І канікули також. І така вже закономірність, що все гарне

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 − two =