Шлях до покаяння

2.
– А ти й розпатякала, – невдоволено кинула Люба.
Білявка знітилася.
– Чого ти ? Якби знала, то нічого тобі й не розказувала б. Нічого я не розпатякала.
Сказала тільки, що ти зі Львова і що незаміжня.
– І того забагато.
– Бачила б ти, який хлопець !
– Бачила. Мене він не цікавить.
– Якби мені такий, я б …
– Я тобі його дарую.
І заглибилася в якісь кросворди.
„І чого я сюди приїхала ? – думала. – Як нудно. Море та й люди, що нарешті дорвалися
до того моря, і ладні його геть всеньке увібрати. І все сонце, всю засмагу, всі процедури,
які їм щедро призначають лікарі, мало турбуючись, чи підуть ті процедури людям на
користь, чи на шкоду. Платіть – і нате вам!”
– Що тобі ще, Галино ? – обізвалася до білявки, що торсала її за плече.
– Та я про того хлопця … он він іде. Певно, нас шукає. Тебе …
І вже хотіла махнути йому, та Люба, навіть не глянувши в його бік, власно спинила
подругу.
– Не смій. Чуєш ? Не смій. Інакше ми з тобою розбіжимося.
– Ну й дурна. Хлопець гарний, багатий і вартий уваги.
– От і біжи вистрибом, щоб не вислизнув, – вже сердито кинула Люба.
– І піду, і спробую його „заарканити”. Якщо ти збираєшся сивіти в дівках, то я хочу
щасливо вийти заміж.
– Бажаю тобі успіху. Та, Галино, вартувало б тобі знати всім відому істину: на курортах
не женяться. Тим паче щасливо.
– Ти – зануда ! Черниця ! Ханжа ! А я, дурна, заради тебе його на вечір до нас запросила.
І він прийде, з шампанським, він обіцяв.
– Та хто ж тебе просив ? Ну і будеш з ним розважатися. Мене не буде – так і знай. Мене
такі типи не цікавлять.
– І не треба. Тим краще, що тебе не буде. Сьогодні ж попрошу, щоб мене від тебе
відселили.
– От і гаразд. А то ти вже мені набридла, – спокійно сказала Люба і знову взялася за свої
кросворди. Галина мовчки зібрала свої речі і пішла шукати порожній лежак. Любу це
не засмутило. Вони з Галиною не були подругами. Їх звели путівки до одного санаторію.
Разом їхали зі Львова і вирішили триматися купи. Не вийшло. Їх тандем відразу й
розладнався. Люба й не здивувалася. У неї подруг не було. Всіх дівчат, її ровесниць,
найбільше цікавили хлопці або навіть жонаті чоловіки: гарні або багаті – це вже хто що
собі вибирав. Краса і багатство чомусь разом рідко співіснували. Люба на хлопців не
дивилася, а на чоловіків – тим паче. Більше того, вона їх уникала і просто ненавиділа.
Здавна ненавиділа. Ще з тих літ, коли … та про те дівчині думати не хотілося. Зрештою,
вона приїхала сюди відпочивати. Відпочивати від всіх і від всього. І від думок також.
Того ж таки вечора їх з Галиною розселили в різні палати. Любу підселили до
вже немолодої жінки Марії Степанівни. Їй було вже, либонь, далеко за п”ятдесят.
„От і добре, – подумала Люба. – Так буде краще, принаймні, спокійніше”.
Але вона дуже помилялася. Либонь, по молодості своїй. Марія Степанівна почала з того,
що не захотіла, аби Люба її називала Марія Степанівна, а просто Марія.
– Хіба ж я, Любонько, виглядаю вже такою старою ?
– Та ні, – знітилася Люба, червоніючи, бо жінка насправді виглядала виснаженою і
змученою і їй можна було дати всі шістдесят, а то й більше.
– Я й сама знаю, що не виглядаю на свої роки, – впевнено заявила дама. – То й клич мене
просто Марія.
– Та мені якось ніяково. Може хоч пані Марія. Ви ж старші від моєї мами.

3.
Марія Степанівна стиснула губи.
– Між іншим, ти можеш взагалі до мене не звертатися. Це зовсім не обов”язково.
Особливо при комусь.
Люба стенула плечима і нічого не відповіла. Знову їй не таланило. А нічого ж вона не
хотіла. Нічого особливого. Хотіла тільки, щоб їй нарешті дали спокій. Вона хотіла
просто відпочивати. А це, виявляється, було зовсім не просто.
Увечері зайшов кавалер Марії Степанівни з пляшкою. Це був вже немолодий
чоловік, але на голові у нього ще трималася пишна шапка волосся, прикрашена сріблом
сивини, і він тим дуже гонорувався, що не має лисини. Виглядав би зовсім нічого, якби
не його масні очі, що, здається, так і роздягали кожну жінку. Мав манеру, очевидно,
засвоєну з роками, з жіноцтвом поводитися фамільярно, чого Люба терпіти не могла.
– О, у вас, Марійцю, новенька, – сказав.
– Так, сьогодні підселили, – сухо і якось знехотя промовила Марія Степанівна.
– А гарнюня, – засвітився чоловік своїми масними очима і без всяких зволікань ляснув
Любу по плечах.
– Давайте знайомитися. Андрій Семенович.
– Люба.
– Ах, Любов. Яке ім”я !
Марія Степанівна кидала на нього спопеляючі погляди, а Люба все те бачила і не знала,
що їй робити. Нарешті вона встала.
– Піду, пройдуся перед сном.
Андрій Семенович відразу запротестував.
– Ах, Любов ! Не позбавляйте нас вашого приємного товариства. Ось ми зараз посидимо
за пляшечкою. Марійцю, щось там до неї у тебе знайдеться ?
– Аякже ! Хоч, правда, тут я що ? От якби вдома, тоді б ви побачили.
– Нічого, дорога, ми й до дому вашого доберемося. А що нам ? А поки що … куди ж ви ? –
до Люби, що вже збиралася відчиняти двері.
– Нехай іде, – сухо сказала Марія Степанівна. – Вона непитуща.
– Непитуща ? – здивувався Андрій Семенович, притримуючи Любу за плечі. – Хіба
тепер бувають непитущі дівчата ? Невже мама не дозволяє ?
– Ні. Я просто не люблю спиртного.
І плечима повела, скинула руку Андрія Семеновича. Той засміявся і заспівав:

Непьющие студентки редки,
они уж вымерли давно.

– Що, шокує «вымерли» ?
Дехто співає:

Они уж замужем давно.

Але Люба його вже не чула. Вона була вже за дверима.
„Ото халепа, – думала дівчина. – Хоч бери та їдь додому”.
Лице в неї пашіло. Стороною обходила гурти дівчат і хлопців і таки вийшла на вулицю.
Спека спала, і на вулиці було багатолюдно. Переважно всі гуляли парами. Вони зовсім
не соромилися йти обнявшись. Дехто вже, очевидно, повертався з ресторану, і чоловіки,
а подекуди й дівчата були добряче-таки напідпитку. Люба здалеку обминала їх, і це
виглядало, мабуть, трохи смішно. Вона пробиралася до моря – і таки пробилася, хоч не
знала міста і йшла навмання. Вона, здавалося, чула його солоний подих. Пішла берегом
і добралася до дикої місцини. Тут була дротяна огорожа, очевидно, щоб хтось сп”яна чи
зопалу не шубовстьнув у прірву. Люба стала біля тієї іржавої огорожі і довго дивилася
вниз, у чорну безодню, що клекотіла, пінилася, розбиваючи хвилі о зубчасті скелі. Це
була ревуча стихія, чорна і страшна.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 − 1 =