Шлях до покаяння

Та й у сльози. Василь відсахнувся і мовчав. Потім заговорив. Голос йому змінився, сам
він весь скидався на переляканого.
– А може, ще …
– Ні, Василечку. Я вже знаю напевно.
І раптом він заговорив сердито, майже закричав:
– То треба було пильнуватися. Як сама не знала, то спитала б у кого. А тепер що ?
Я дивилася на нього широко розплющеними очима, хоч в темряві нічого не бачила. Та
ось хмарки відступилися від місяця – і я побачила бліді Василеві губи, що ворушилися
та й ворушилися, вигукуючи щось гірке та брутальне. Я не чула вже його слів, тільки
дивилася на бліді губи, що ворушилися та й ворушилися.
Коли він врешті замовк, я навіщось спитала:
– То ти … женитися не будеш ?
– Женитися ? Ти що, з дуба впала ? Хіба я тобі про женячку щось говорив ?
– Ні, не говорив, – тихо, як шелест верби, озвалася я.
– От … не говорив ! То чого ж ти хочеш ? Не ти перша, не ти остання. У вас, дівок,
таке буває. А я що ? На козаку нема знаку.
– Василю, – я ледве не зімліла. – А ти ж присягався, що не покинеш.
– Хіба ж то присяга ? У церкві на Біблії – ото присяга, а в лозах …
– Василю !
Я плакала, та Василеві раптом стало все байдужісінько.
– Ну … я пішов. Більше мене не чекай.
І, щось насвистуючи, подався собі геть. Я ще довго стояла, обнявши вербу, а потім,
знівечена і розчавлена, попленталася додому.
Прослизнула тихенько в хату і лягла. Добре, що мати не чула. Сон не приходив.
Натомлене роботою тіло гуло, а сон не приходив.
„Що ж мені тепер робити ? – думала я. – Довго скривати не можна буде. Що ж скаже
мати ? Та ж вона мене просто уб”є ! А може, не уб”є ? Я ж таки дочка її … Ні, уб”є…”
Налякана своїми думками, я непомітно заснула, тобто провалилася в якийсь
жахітний сон.
Вранці мені здалося, що мати дуже прискіпливо до мене придивлялася. Ні, це вже
таки мені, певно, від страху так здалося. Ще нічого не видно.

Ой, де ж тая хресна мама,
що мене хрестила ?
Ой, як несла через річку,
чому не втопила ?
Якби була утопила,
я була б втонула,
була б мама заплакала,
вже б досі й забула.

Ходила сумна, і всі дивувалися: що це зі мною сталося, чи часом не захворіла ?
„Ой, дівчатонька, – зітхала я подумки, – захворіла я, ще й як захворіла. І хвороба
та невиліковна”.
Василь на очі не попадався. Ото й добре. Бо що б я робила, якби його побачила ?
Ще минув час. І постерегла я, що мати кидає на мене косі погляди. А ще по
якімсь часі поставила вона мене перед себе і сказала:
– Щось ти, дівко, поправлятися стала. На один бік.
Серце в мені тенькнуло і кудись провалилося. Я спаленіла і опустила очі.
– На мене дивися, – крикнула мати, аж її голос відлунився в куманцях та глечиках,
що стояли на полиці.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen − eight =