Шлях до покаяння

Тепер Тарас і сам не знав, чого він більше хотів: щоб все було добре чи … в одному
випаду мала пропасти дитина, а другому … його любов до Олени, довір”я до неї, а може і
їхнє спільне життя. А Тарас її любив. Боже, як він її любив !

Олена ненавиділа своє майбутнє дитя з самого його зачаття.
– Воно зіпсувало мені життя ! Його ще нема, а я із-за нього мушу стільки страждати ! Во-
но, тільки воно винне у всіх моїх бідах. От якби його не було …
Зважте, не Зенко, не вона, Олена, а ця ще не народжена крихітка мала нести на собі чиюсь
вину. Дитя було покутою, а тим часом і само мало спокутувати чиїсь гріхи. Коли дитя
врешті-решт почалося рухатися … Скажіть, чи є на світі мати, котра б з трепетом не лови-
ла той перший порух життя, зачатого в ній самій ? Є такі матері. І до них належала Олена.
Вона ладна була роздерти своє лоно і вирвати звідти ту ненависну істоту. Ніжність ? Яка
ніжність ? Нехай воно забуде, що є таке слово на світі.
– Жорстоко ? А зі мною хіба не жорстоко ?
І чим ближче було до пологів, тим більшою ставала Оленчина ненависть до своєї дитини.
Це її дитина … А хто спитав Олену, чи вона хоче тієї дитини ?
– Не хочу ! Не хочу ! Краще б сталося щось таке, аби його не було, – несамовитіла молода
жінка, що збиралася стати матір”ю. Ні, вона не хотіла нею бути, але мусила. Крилася з
тим почуттям, бо розуміла, що в тому є щось нелюдське, ганебне, але побороти те почуття
не могла. Це було якесь нечуване психічне викривлення, котре могли пояснити тільки
психіатри. І коли Олена лежала, розпростерта і безсила, коли корчилася від нестерпного
болю, обличчя її кривилося від люті і якоїсь дикої ненависті. І навіть материнський
інстинкт не міг її заглушити. Та, власне, того інстинкту чомусь не було.
Нарешті. Нарешті вона вільна. Лежить в палаті і відчуває полегшення уже від того, що
дитини в ній вже немає. Немає тієї ненависної істоти, що так довго її мучила. Казали –
хлопчик … Вона незабаром побачить його. Але Олена не хоче його бачити. Не хоче – і
край.

Тарас подзвонив у пологовий будинок. На другому кінці дроту защебетала якась дзвін-
коголоса дівчина чи жінка:
– У Вас син. Вага три кілограми п”ятсот грам. Все в порядку. Дружина і хлопчик почува-
ються добре. Хлопчик дуже гарненький. Вітаємо Вас !
– Дякую.
А сам подумав:
„Недоношені діти стільки не важать. Значить … значить …”
Але треба було їх провідати. Так вимагала пристойність. На тому, зрештою, наполягала і
Тарасова мати. Нічого, він витримає ще й це.
Олена виглянула до нього у вікно. Здавалася веселою. Чи тільки здавалася ?.. Тарас
дивився на неї, і це було зараз для нього найтяжчою мукою. Але треба було щось казати.
За ними стежили цікаві очі, їх слухали цікаві вуха.
– Як ти ?
– Нормально.
– А він ?
Не міг сказати „син”.
– Михайло ? Теж нормально.
„Михайлом вирішила назвати. Сама вирішила. Не питаючи моєї згоди. І правильно. Її ди-
дина. Як хотіла, так назвала”.
– Що там вдома ? – спитала, аби щось спитати.
– Вдома все нормально.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 + 10 =