Шлях до покаяння

– То правда. Ми удвох з матір”ю, та й то … Я навіть собі не уявляю, як це, коли стільки
дітей. Це ж кожного нагодуй, одягни.
Отак розмовляючи, Тарас з Оленкою переробили всю свою роботу, впоралися раніше
та й гайнули до клубу. Кіно було, як всі індійські фільми, розраховане на масового гляда-
ча. Страждання, горе, переживання, сльози, а потім щасливий, солодкий, аж нудкий
кінець. Напротязі всіх своїх страждань героїня не забувала увесь час міняти сукні, бути
ефектною і прекрасною. Вона навіть плакала ефектно. А найголовніше все-таки щасливий
кінець. Глядачі полегшено зітхають і розходяться.
– Ну, як тобі ? – спитав Тарас. Олена засміялася.
– В житті так не буває.
– Чому ? А може буває. Ну, не в нас, а за кордоном.
„Який він ще наївний. Зовсім хлопчик …” – подумала Олена.

Олена сама провокувала Тараса на близькість, але робила це непомітно, делікатно. І
сталося. Все дуже просто. Вони з Тарасиком на вихідний пішли у ліс. Нарешті …
„Тепер треба буде вичекати ще з місяць і … Скільки ж я ще зможу скривати ? Не дурень
же Тарас … А може, все йому чесно розповісти ? І що тоді ? А як відкинеться ?.. Ні-ні,
того робити не можна. Нізащо !”

Все йшло добре. Вони з Тарасом зустрічалися. Він любив її до нестями. А вона ?..
Іноді Оленці здавалося, що вона його також любить. Здавалося …
– Ні, він хороший, – умовляла себе Оленка, а перед очима бачила Зенка. Вона ладна була
плювати в той виринаючий образ, бити його, топтати ногами. Але він таки був, існував,
не дивлячись на всю Оленчину зненависть.

Дійшло і до весілля. Вдома не заперечували. Спробували б ! А чого ж і заперечувати ?
Один син у матері, хата добра, нова, хлопець, як видно, працьовитий. Нехай іде дівчина.
Кого ж їй ще чекати ?
Відшуміло весілля, відгуло. Молоді були гарні, як намальовані. Олені все ще вдавало-
ся маскуватися. Тільки свекрівка помітила. Помітила та й посміхнулася: молоді тепер
поспішають. Що ж, в добрий час !..

Гарасим занедужав. Упорався з усіма літніми роботами і зліг. Тепер лежав на білій
постелі, блідий і змарнілий, і тихо постогнував. Настя нахилилася до нього, зловожила
йому спечені губи і тихо спитала:
– Що тебе болить, Гарасиме ?
– Хіба я знаю ? Все болить.
– Може, з”їв би хоч щось.
– Ні, не хочу їсти.
– Я все-таки покличу лікаря. Може ж таки щось випише і тобі полегшає.
– Ні, Насте. Я ж казав: не треба лікаря. Від старості ліку нема. І від смерті також.
– І що ти таке надумав, Гарасиме ? Не такий ти ще старий, щоб про смерть думати. Старші
від тебе живуть.
– Я, Насте, не такий старий, як спрацьований. Хіба ж ти забула, як ми з тобою тяжко гару-
вали ?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × 3 =