Шлях до покаяння

6.
Підкралося лихо. Захворів Миколин батько. Миколі переказала мати, щоб прийшов.
Відтепер він бував у батьків кожного дня. Дива в тому не було – батько ж.
– Послухай, Миколо. Може й мені піти. Так недобре. Що там було колись … Вже скільки
років пройшло. Може щось допомогти треба. Давай я піду.
– Не треба. І не думай.
– Ну чому ти так ?
– Ти просто не знаєш моєї матері.
Звісно, йому видніше. Я скорилася. А що ще мені залишалося ? Знала, що не обминуть
мене людські пересуди: мовляв, батько хворів, а вона й не прийшла. Що ж, нехай судять.
Недовго й хворів батько. Незабаром і помер. Ну, тут вже не піти я просто не могла. У
Миколи ще була сестра. Вона жила в райцентрі, а зараз приїхала з усією родиною: з чоло-
віком і двома вже майже дорослими дітьми. Ніхто мені й головою не кивнув, наче мене
тут і не було. Свекруха дивилася на мене скоса, а коли я хотіла допомагати на кухні, змі-
ряла мене недобрим поглядом і процідила крізь вставні зуби:
– Ступися.
Я вступилася.
„За що ?” – думала я. І не знаходила відповіді. Добре, що на похоронах сльозами нікого не
здивуєш.
На дев”ятини і сороковини я була тільки в церкві. На обід не йшла. Микола пішов
сам. Нехай судять, якщо у когось є така потреба. Мені однаково.
Горе – воно горе. Микола ходив сам не свій. Я взялася його розраджувати.
– Ти вже так не побивайся. Така вже доля дітей – ховати своїх батьків. Коли батьки дітей
своїх ховають, це вже неприродно. Так що… та ти мене не слухаєш. Що з тобою, Мико-
ло? Не можна так.
– Не зачіпай мене, Оксано. Зараз не зачіпай. Є тут у мене … Та я мушу спершу все обду-
мати. Колись розкажу, як прийде час. А зараз не зачіпай мене.
– Що сталося, Миколо ? Ти мене лякаєш. Між нами ніколи не було таємниць.
– Та нічого не сталося, але дай мені спокій.
Ходив сам не свій. І я зрозуміла, що це не лише туга за батьком. Тут щось інше. Я вже й
до Сергія чіплялася.
– Поговорив би хоч ти з ним, Сергію. Ти ж йому найближчий товариш. Ти ж бачиш, що з
ним щось коїться. Схуд, змарнів, так і до біди недалеко. Розговорити його якось треба,
розраяти. А може він тобі щось і розкаже.
– Пробував, Оксано. Нічого з того не виходить. Мовчить він.
– Дуриш ти мене, Сергію. Не може бути, щоб ти нічого не знав. Ти просто не хочеш
нічого мені розказати.
– Клянусь тобі, Оксано: нічого не знаю. Я й сам би хотів довідатися, що його так гризе.
Не каже.
– Спробуй ще.
– Могла б того і не казати. Неодмінно спробую.

Того вечора Сергій і Микола серйозно посварилися. Мабуть вперше за їхню
багатолітню дружбу. Причину сварки я не знала. Вони стояли в повітці, і до мене доліта-
ло тільки відлуння їхніх голосів. Сергій, спокійний і врівноважений Сергій, котрого, зда-
валося, ніщо не могло вивести з рівноваги, кричав не своїм голосом, кидаючи в лице
Миколі, вочевидь, якісь брутальні образливі слова. Нарешті він вигукнув – і це я вже
почула чітко:
– Ноги моєї більше тут не буде !
І пішов, не зачинивши за собою хвіртку.
Це було так не схоже на Сергія, що я занепокоїлася не на жарт. Що ж між ними ста-
лося ? Чому так розсердився наш добрий і безвідмовний Сергій ? Я не знала, що й думати.
І тому, коли Микола прийшов до хати, я не втрималася і спитала:
– За що ви з Сергієм посварилися ? 7.
– Лізе не в своє діло. А ти що, підслуховувала ?
І вперше за наше спільне життя в голосі Миколи я вловила злість. Злість що до мене !
Неймовірно. Я відчувала, що щось-таки трапилося, що десь поблизу на нас чатувала біда,
тільки я не знала, з якого закутка її виглядати. Того вечора між нами не було сказано
більше ні слова.

Зранку Микола встав понурий. Мовчки поснідав, насварив на Василька, що плу-
тався у нього під ногами, – раніше такого не траплялося: Василько був його улюбленцем.
Хлопчик злякано заплакав – і тоді Микола наче опам”ятався. Він поцілував дитину і по-
обіцяв хлопчикові, що принесе йому цукерків. Я мовчки дивилася на свого чоловіка. Від
його веселої вдачі, від його балакучості, пересипаної дотепами і жартами, і сліду не лиши-
лося. Я ні про що в нього не питала, хоч і дуже кортіло. Я чекала, коли нарешті наступить
розв”язка. Мусила ж вона колись наступити, бо інакше можна було просто зійти з розуму.
І розв”язка наступила. Боже мій, як це було нестерпно. Краще б я не дожила до того
дня.

Увечері Микола повернувся з роботи напідпитку. Такого з ним не бувало. Він
завжди казав:
„Хочеш випити – випий собі вдома. Нема чого п”яному швендяти по селі”.
Василько плакав, бо пам”ятав про обіцяні цукерки, а тато їх не приніс – забув. Я
відіслала дітей до другої кімнати і попросила Андрійка зайняти Василька малюванням.
Я поставила на стіл вечерю. Микола спершу їв мовчки, а потім таки заговорив. Язик йому
заплітався.
„Стільки ж він випив ?” – подумала я, бо вже добре знала свого чоловіка: шклянка горілки
не могла його так розвезти.
– Оксано, – вимовив він трохи з притиском, аж сердився на себе, що не може контролю-
вати свого язика.
– Оксано … Ти мусиш мене вислухати. І зрозуміти …
– А може, давай відкладемо назавтра ? – спробувала я ще відкласти оту розв”язку, що
невблаганно наближалася.
– Ні, сьогодні …
І Микола двічі скукнув кулаком по столі. Дива ! Я замовкла.
– Ти думаєш, що я п”яний ? Я не п”яний. Ну … випив собі чоловік. Що я ?.. Не маю
права чи що ? Ні, ти скажи, маю я право собі випити чи ні ?
– Маєш, – тихо сказала я.
– Маю. Правильно. Я пив не в шинку. У матері своєї пив.
„От воно що. От звідки вітер віє”. – Подумала я. І серце моє впало кудись на дно і там
зачаїлося. А Микола нахилився до мене. Від нього занесло п”яним самогонним духом.
– Оксано !.. Жінко моя ! Я тебе люблю. Ти знаєш, що я тебе люблю ?..
І Микола заплакав. Я дивилася на нього. Ні, таким я ще його не бачила. Мені навіть жаль
його було, але я не знала, чим йому зарадити, чим він так мучиться. І раптом мені стало
страшно. Я злякалася, що сталося щось непоправне, невідворотне. Мені конче захотілося
відтягнути, відкласти, віддалити Миколине признання.
– Миколо, давай завтра, га ? – ще раз спробувала я.
– Я не п”яний, Оксано. Сергій вчора сказав, що я дурний. Може й дурний. Але не п”яний.
Слухай, Оксано. І постарайся мене зрозуміти.
– Та кажи вже. Не муч.
– Розумієш … язик в горлі кілком стоїть. Послухай, жінко … Налий мені ще шклянку го-
рілки.
– Миколо, тобі вже досить.
Голос у мене тихий, благальний, аж самій дивно. Микола знову стукнув кулаком по столі.
– Хто тут господар ? Сказав – наливай – значить, наливай.
Мене взяла злість.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

thirteen − 12 =