Шлях до покаяння

на…
– Я, Горпино, тяжко згрішила перед Богом і перед тобою, і перед усією Вашою родиною.
– Бог з Вами, бабуню. Що Ви таке кажете ? – сказала Горпина, а сама подумала:
„Чи не занедужала стара ? Може у неї щось з розумом ?.. Кажуть, з віком таке буває”.
Стара наче відгадала Горпинині думки.
– Я, Горпино, не божевільна. Розуму Господь ще відібрав. Хоча треба було б. Може б тоді
менше мучилася. А покажи-но мені свою наймолодшу доньку, свою Орисю. Хочу на неї
глянути.
– Це я – Орися, – встала ясноока дівчина і якось наче перелякано дивилася на стару
босурканю, що навіщось прийшла до них проти ночі.
– Гарна ти, – сказала стара, – не бійся моїх слів: вони тобі не завадять. Нехай тобі Господь
пошле добру долю.
– Дякувати, – сказала Орися і сіла спантеличена.
– Чи пам”ятаєш, Горпино, як ти її родила ?
– А чому б мала забути ? Жінки таке пам”ятають. Ще Варка Дудариха тоді зі мною роди-
ла. У неї також дівчинка. Всі вже боялися за неї, що і вона помре, бо у Варки чомусь діти
вмирали. Але вона, хвала Богові , здорова вдалася. Ви б її бачили ! Там така дівуля !
– А чи знаєш ти, Горпино, що ти народила не ту дівчину, не Орисю, а ту, що росте у
Дударихи ?
– Бабо, що Ви таке кажете ! Як таке могло б бути ?
Бліда Горпина хрестилася і думала, що стара, певно-таки, зійшла з розуму та й меле
казна-що, аби їх налякати.
– Це я, проклята, поміняла ваших дітей. А тепер караюся важко. Дудариха просила. Щоб
мати хоч одну дитинку.
– Опам”ятайтеся, бабо ! Що Ви таке кажете ? Ви, либонь, нездужаєте.
– Кажу, що чуєш. Я поміняла Вам дітей. Варка того не знає. Я їй відмовила, а потім таки
зважилася. У тебе їх уже троє було, а у неї…
Настала моторошна тиша. Всі погляди були звернені на стару. Здається, навіть образи зі
стін теж дивилися на Марію. Тут вперше за весь вечір обізвався Горпинин чоловік Григо-
рій, що понуро чаклував над чобітьми, постукуючи молоточком.
– І скільки Вам, бабо, заплатили Дударі за нашу дитину ?
– Не треба так, Григорію. Нехай мене земля поб”є, як взяла я від них хоч гріш. Кажу ж
тобі, що Варка не знала. Не знає й досі. Я їй тоді так нічого й не сказала.
– Знала вона добре, – не вгамовувався Григорій.
– Ще б не знати ! Коли її дитина здорова собі росла, а ми з своєю з лікарні не виходили та
по знахарях всяких їздили. Не знала !
Горпина плакала. Орися непорозуміло дивилася на всіх. Не вірила. І що вони всі таке
кажуть ? Їй здавалося, ті старі затіяли між собою якусь чудернацьку гру. Але до чого тут
вона, Орися ?.. І чого так плаче мати ?
– Я прийшла покаятися. Простіть мені, люди добрі, бо я не можу з тим гріхом вмерти.
Горпина все плакала та й плакала. А Григорій, зло дивлячись на стару, спитав:
– І що, бабо, нам тепер накажете робити ?
– Та нічого. Живіть собі, як живете. Бо що вже тепер ?..
– То котра дочка тепер має бути наша ?
– Обидві, – прошепотіла стара.
– Ех, бабо, бабо, не знаю, котрий гріх тяжчий: чи той, що вчинили колись, чи той, що
тепер вчинили, все розказавши. Не треба було. Нехай би вже так…
Стара почала раптом хилитися, а потім так і впала на долівку. Добре, що ослінчик
низенький був. Всі перелякано кинулися до неї. Горпина перестала плакати і метнулася
за кухлем води. Бризнули Марії в лице. Вона відкрила очі. Всім відлягло: жива ! Слава
Богу ! Стару підвели і посадили на той самий ослінчик. Марія прошепотіла:
– Я б сама не прийшла. Не сміла б. Священик звелів. Простіть мені, люди добрі, мій гріх,
щоб я могла спокійно вмерти.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − eight =