Шлях до покаяння

– Нехай йому таланить.
А тітка Текля все дивилася та й дивилася на мене, намагаючись збагнути, як я прийняла
ту звістку.

Під весну тітка Текля щось занедужала. Схудла, мало що й їла. Сама собі трави
варила.
– Тітусю, – просила я, – то може ж таки до лікарів вдатися ? Вже просохли дороги. Я
попрошу Миколу Качуришиного, то він Вас завезе.
– Ой, дочко, що ті лікарі знають ? Якщо я вже сама собі не допоможу, то ніхто мені не
допоможе. Тоді вже треба вмирати.
– Навіщо Ви так ?
– Не хочеться, звісно, але якщо треба … Ніхто в нас про те не питає. Та й вік прожила
чималенький. Вже от на Петра і Павла вісімдесят виповниться.
– А я б не сказала.
– Та й я б не сказала, якби хто питав, – засміялася тітка Текля. – Та, кажи чи не кажи, а
роки своє беруть.
Влітку тітці Теклі стало вже зовсім зле, та про лікарів вона і слухати нічого не
хотіла.
– Жаль мені, що не побачу вже я, як моє онучатко ніжками світ мірятиме.
– Не кажіть так. Що я без Вас робитиму ?
– Тепер з тобою все буде гаразд. Тільки менше дослухайся до людського поговору.
Люди – як люди: що вітер несе, те й вони підхоплюють. А зараз, Даринко, ось що я
тебе попрошу: біжи та поклич тітку Танасиху і дядька Семена.
Це були наші сусіди. Люди статечні, ще не старі, але вже й не молоді. Тітка Танасиха
жила справа від нас, а хата дядька Семена стояла за нашим городом. Вони й не зди-
вувалися, що їх було кликано, а відразу й прийшли. Тітка Текля лежала, худа і бліда,
і важко дихала. Біля неї стояв кухоль з якоюсь настоянкою, але те їй, видно, вже
не допомагало.
– Добридень, сусідко, – привіталися, увійшовши.
– Вам не легше ? То, може, й справді по лікаря послати ?
– Е, люди добрі, від смерті ліку нема.
Тітка Текля відпила з кухля і продовжувала:
– Доки людина живе, то про смерть не хоче думати, а вона, клята, думай про неї чи не
думай, приходить та й …
– Що Ви, Бог з Вами !
– Не перебивайте мене … Я вже чую її холод у себе за плечима. Доки здоровша була, до
натаруса не пішла. А тепер-от хочу вас просити, щоб, на випадок чого, були моїми
свідками. Хату і все, що в хаті, залишаю я дочці своїй Дарині та онучці Надії. Не хоро-
ми у мене, та все ж на голову не капає, та у скрині не порожньо. Захистіть їх перед
людьми, а я вже захищатиму перед Богом, якщо він допустить мене до себе.
– Та ми її скривдити не дамо, – казав дядько Семен.
– Вона ж, як сирота, хоча й при живій матері, – зітхнула тітка Танасиха.
Я плакала і цілувала холодні, але ще живі руки тітки Теклі.
– Не плач, доцю, – і вона погладила мою косу. – А ви, сусіди, якщо скривдила вас коли,
простіть мені.
– Хай Бог прощає. І ти нас прости, – в один голос мовили дядько Семен і тітка Тана-
сиха. Це був цілий ритуал. Я сходила слізьми. Добре, що дитина спала.
Тітка Текля втомилася. Вона подякувала сусідам і закрила очі – заснула. Ми ти-
хенько розійшлися. А через два дні, вранці, тітка Текля померла. Відійшла тихо, наче
не хотіла нікого тривожити.
Поховали тітку Теклю – і я залишилася зовсім одна. Ні, не одна: у мене була моя
донечка, моя Надія, моє тихе щастя. От коли мені пригодилася мамина наука: і город, і
10.
господарка, – все на мені. А ще ж дитина. Іноді, як шалена, я починала цілувати свою
Надійку. Цілувала і плакала. Добре, що воно ще нічого не розуміло.
– Господи, а її могло ж і не бути. І мене могло не бути, якби не тітка Текля. Я зітхала
і молилася за упокій душі тітки, тобто баби, Теклі.
Снилася мені. Наче жива-живісінька. Каже нібито:
– Даринко, доню, завтра наніч прикрий огірки, бо приморозок буде. Щоб не пропали.
Встала вранці та й думаю:
„Чи ж то правда, що приморозок буде ?”
Та й таки огірки прикрила. А виявилось – правда.
„От, – думаю, – не забула за нас бабуся Текля. Вона і там про нас думає”.
Та й перехрестилася.
Зайшов якось Микола. Я не мало здивувалася з таких відвідин.
А він, трішки ніби присоромлений, був заклопотаний, що лиш присів на крайчик
стільця, ніби в якусь хвилю мав зірватися та й бігти вже. Протягнув мені велику гарну
ляльку.
– На, це для Надійки.
Я засміялася:
– Вона ще маленька для такої ляльки.
– Нічого, виросте … А ти, Дарино, ось що … Може, допомогти щось треба. Ну, з кіньми
чи так … То ти скажи. Я … – і зашарівся-зашарівся, – я допоможу. Ти тільки мені
скажи.
А сам зорив та й зорив, як я вештаюсь по хаті.
– Дякую тобі. Добре. Коли що, то я скажу. Дякую.
Та й пішов. Того дня я вперше по довгім часі глянула на себе в дзеркало. Глянула – і
засміялася.
– Так … нічого молодичка, – сказала сама до себе та й засоромилась: ще й року не
пройшло від смерті баби Теклі.
Надійка вже ходила, щось пробувала говорити. Вона дзвіночком дзвеніла і в хаті,
і в городчику, а то стежечкою бігла собі прямісінько до хати дядька Семена.
– Ти куди ? – ловила я її майже під сусідською хатою. Дядько Семен посміхався:
– Здорова була, дівко ! А ти, Дарино, чого не пускаєш дочку сусідів відвідати ?
– Така похатниця, що спасу нема.
Та й завертала втікачку додому, лякаючи то вовками, то циганами, аби без мами нікуди
не важилася йти.
Забігла Яринка. Весела, балакуча, вся в роботі та й клопотах: заміж наосінь зби-
ралася. Якби все не так склалося у мене, то певно була б я Яринці за дружку. А так …
Пропало моє дружкування.
А то якось прийшла Ярина принишкла і наче знічена.
– Ти що, Яринко ? У тебе щось трапилося ? – стурбувалася я.
– Ні …
Побавилася з Надійкою, а вже потім сказала:
– Знаєш … мати твоя заходила.
– І що ?
– Сказала, що, якби ти попросилася, то вона б тебе прийняла. А … ти вже вибач, але
вона так сказала … А байстрюка, каже, можна у дєтдом здати. Я, каже, вже питала. І
для таких маленьких також є дєтдом.
– Яка страшна жінка, – жахнулася я і поцілувала свою Надійку, а вона засміялася.
– І це моя мати !..
– То що їй сказати ? – знічено спитала Яринка.
– А-а, нічого не кажи.
– А як питатиме ?
– Скажеш, що я на твої слова нічого не відповіла.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 + fourteen =