Шлях до покаяння

тіли, як пташенята, і Ліда нараз ставала маленькою, і вони якось дивовижно розуміли одне
одного. Обоє перекидалися на килимі, ляскотіли сміхом і тішилися.
– Ах ти мій патластику ! Ах мій кудластику ! Ах ти мій муркотику ! – примовляла Ліда, і
кожне її слово викликало у дитини сміх і втіху.
– Лідо, Лідо, – намагадася погамувати Настя свою доньку, – тобі не можна.
– Чого там не можна ? Мені все можна ! Правда, патластику ? Правда, правда.
Ріс Михайлик. Коли вперше сказав „мама”, Настя заплакала. Не сміла сказати дитині,
що вона не мама, а баба. Нехай буде так. Так і називав Настю мамою. І ніхто йому не
боронив.
– Мусить і він рости з тим святим словом. Нехай то буде моя дитина: мій внук і мій син.

Доходили чутки про Олену. Живуть дружно, в злагоді. Незабаром вже мають купити
машину, так що на Різдво приїдуть своїм транспортом. Так переказували люди. Сама ж
Олена не з”являлася. Ігор, треба віддати йому належне, намагався її припам”ятати:
– Я ж не мав на увазі, щоб ти зовсім відкинулася від своєї дитини. Хіба ж я не розумію
чи що ? Там, якщо треба щось купити чи відвідати … я ж не варвар …
– Все добре, Ігорчику. Я сама знаю, як треба. Ти у ті справи не влазь.
Ігор цілував свою звабливу дружину і ніжно питався:
– А у нас з тобою коли буде син чи донька ? Чи двійнята ?
Олену аж судомило від тих його слів.
– Буде, буде, – відпекувалася від настирливих запитань свого чоловіка. – І син, і донька
буде. Тільки ще не зараз. Давай ще трохи поживемо для себе.
А сама боялася і думати про вагітність. А що, коли з нею все повториться: і маячня, і дика
ненависть ?.. Ні, ні, тільки не те ! Тільки не зараз ! Нехай потім, колись !.. І задивлялася в
дзеркало – чи гарна. І купував чоловік для неї і нові сукні, і золоті речі. Купував, бо любив
її, купував, бо було за що.

Перед Різдвом Михайлик вже став ходити. На новину таку прибігла хресна. Вона заці-
лувала його і закидала гостинцями. На килим з пакета полетіли ведмедики, зайчики, со-
бачки і великий вусатий кіт, котрий нявчав, коли його тягнули за хвіст. Втіхи було ! Ті-
шився і Михайлик, і його хресна. А Настя знову плакала.
– Ну чого Ви, мамо ?
– Мама ! Мама ! – заляскотів Михайлик. А Настя так і зайшлася плачем.
– Е, мамо, це вже нікуди не годиться.
– Не можу, дочко.
– Хто ж таке бачив, щоб у дитини перед очима самі тільки сльози були ? Так не можна.
Довкола дитини має бути тільки радість. Тоді і дитина здоровою буде. Правда, вуха-
стику ?
І Михайлик заляскотів сміхом.
– Спасибі тобі, доцю, що ти його любиш.
– Аякже ! Це ж мій хрещеник. Правда, мурнявчику ?
– А тобі ж коли ?
– А-а, так десь під весну. Ми ще походимо.
– До лікаря ходиш ? Все в порядку ?
– Аякже ! Я ж, мамо, Ваша дочка. Народжу не менше шести – і нехай ростуть !
– Дай то Боже !
– Але Ви мені дивіться: ніяких сліз ! Забудьте. Михайлик має жити в радості і посміхатися.
Правда, кудластику ? Ну, я пішла. Там ще корова не доєна. Па-па !
Помахала рукою і побігла.
– Як весна, як в”юн, як … щоб ти, дочко, здорова була ! – шепотіла Настя.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × five =