Шлях до покаяння

Коли доїжджали до Калинівки, піднялася така хуга, що світу Божого не видно було.
Роман вдивлявся у те біле царство і ледве що бачив.
– Приспічило тобі в таку непогідь, – буркнув водій до Тараса. – Ще тільки бракувало десь
тут засісти. Та ще з такою маленькою дитиною. Ні, Тарасе, ти таки ненормальний.
– Ти давай рулюй. Потім будеш сваритися, як додому приїдемо.
Коли під”їхали до хати, ніхто навіть не виглянув. Воно й зрозуміло: у таку негоду на
гостей не сподівалися. Та ще й на яких гостей ! Тільки вилізли з машини, як їх відразу
окутало снігом так, ніби вони йшли півдня пішки. Михайлик заплакав, захлинаючись хо-
лодним повітрям.
– І не скажеш, що напровесні, – сказав Роман, прямуючи до хати. – Це ж післязавтра
вже березень. У місті в таку пору же проліски продають.
Перед дверима обстукали сніг з чобіт та й увійшли. З хати війнуло теплом, запахом
борщу і свіжого хліба. Побачивши гостей, Оленчина мати вдарилася об поли руками
(Боже, до чого ж вони схожі: Тарасова мати і ця, Настя Федощучка).
– Господи ! Мати Божа ! Ми вже й самі до вас збиралися. Але, щоб в таку негоду …
І кинулася до дитини, що плакала гірко і розпачливо.
– Мій маленький ! Не плач. Баба тебе зараз розкутає. Бідненьке моє !
„Як же ж вони схожі, ті наші старі матері. Теперішні вже не такі” – подумав Тарас і гля-
нув на Олену, що так і стояла, не роздягаючись. Сніг танув і стікав з її хустки, шубки,
чобіт. І вже набігла ціла калюжка, а Олена все стояла, як заворожена, ніби ще надіялася,
що зараз вона вийде з тієї хати та й поїде назад. Мати на хвилинку відвела очі від малого
і повернулася до гостей.
– Роздягайтеся. Чого ж Ви ? Олено ! Тарасе !
– Ні, ми вже поїдемо, – сказав Тарас. У Романа звело щелепи. Він би з задоволенням поїв
би зараз того гарячого борщу, що так принадно пахтів, або зігрівся б хоч кружкою
гарячого чаю, якщо вже не можна йому випити зараз чарку горілки.
„Той Тарас геть зовсім здурів, – подумав Роман. – І що з ним таке ?”
– Та Ви що ! – жахнулася Настя. – Як можна ! В таку хуртечу ? Ще десь застрягнете по
дорозі.
– Але ми мусимо, – не здавався Тарас. – Нам конче треба.
– То хоч пообідайте. Олено, скажи хоч ти їм. Чого ти стоїш, як скіфська баба ?
– Нехай їдуть, мамо. Їм і справді треба, – сказала Олена і нарешті стала роздягатися.
– Поїдемо, щоб завидна добратися. Бо як ще розгуляється, то й справді в полі доведеться
ночувати. Ну … бувайте здорові !

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven − ten =