Шлях до покаяння

скрутно. Дивилася Варка на Орисю – і її серце мліло. Вона б одягнула її у найкращі
оксамити, нічого б для неї не пошкодувала. Та як це зробити ? Того не знала. І носила в
собі свою болючу таємницю, не довіряючи її нікому, навіть священику на сповіді.
Ростуть дівчатка. Вже й на хлопців задивляються, до клубу на танці бігають. А що вже
ті хлопці біля них !.. Боже ти мій ! Так і в”ються. Одна одній свої таємниці довіряли. Гово-
рять – не наговоряться. Вечір їх тільки й розводив, бо кожна вже мала кого чекати. До
кожної вже хлопець стежки прокладав. Дівують. Зітхають матері: найкраща пора у їхніх
дочок. А вранці знову зійдуться дівчата, щоб розказати одна другій, що там було
увечері: про що казано, що співано.
– Як сестри , – казали про них.
– Як близнючки.
– А що ж тут дивного ? Матері також колись подругували. Це вже потім якось порозходи-
лися: кожна у свої клопоти. А колись… То були нерозлий-вода.
– Воно й не дивно, що порозбігалися. Вавка забагатіла. Їй нема коли: треба за багатство
дбати. За роботою ніколи й на сонце глянути. Якби не пекло, то б не знала, чи є воно на
небі. А Горпина що ? Гарує. Піт солоний їй очі виїдає, а в кишенях порожньо – і гаманців
не треба.
– Четверо дітей – то не одно.
– Та ж певно. Он дівчата вже й на виданні. І про кожну подбати треба.
– І однак, хоч Горпина і Грицько – не багачі, та господарі добрі. А що вже щирі, то, Боже
мій ! Останнім поділяться. Хоч серед ночі прийди.
– То вже так. Проти того ніхто нічого не скаже.
Судили-рядили жінки, а доля готувала дівчатам своє: для кожної – свої несмачні гостинці
і прикрі сльози. І для них, і для їхніх матерів. Доля – вона, як кішечка: підкрадеться та й…
А втім, не будемо її полохати. Вона, доля, вичікує свого часу. І таки вичекала. Ніхто на
таке й не сподівався.

По селі чутка пройшла: в Крутояри приїхала баба Марія – колишня їхня акушерка.
Здалека приїхала, десь аж з Уралу чи з Сибіру. І як вона там опинилася ? Може, рідня
яка там у неї була. Либонь, що так. І хотілося їй, старій, їхати у таку далину. Хто її знав
раніше і бачив тепер, то казали, що дуже вже немічна стала. Ледве ноги волочила, малень-
ка ростом, сива та худа. І що та старість з людиною робить… Але найголовніше передава-
лося пошепки. Все біля тієї ж криниці.
– Ви чули, що Марія приїхала ?
– Та акушерка ? Чула.
– І хотілося їй на старість в такий світ їхати ?
– Е, кумо, часом не хочеш, а мусиш.
– А чом би вона мусила ? Ні роду, ні плоду у неї в Крутоярах немає. Люди її тут пам”я-
тають, то правда. Добра акушерка була. Після неї більше такої не було.
– А хіба ж тільки акушерка ? Та ж вона на всьому зналася. Часом її навіть до худоби кли-
кали. „Не моє це діло”, – каже було. Але йшла. Нікому ніколи не відмовляла.
– І шкуру з людей не лупила, як то тепер пішло.
– Та й не рік у нас пропрацювала. Скількох у свої руки прийняла з материного лона.
То ж хіба диво, що приїхала ?
– Ні, кумо, не те. Зовсім не те. Кажуть, нібито у Марії гріх тяжкий є, неспокутний. І саме в
нашому селі вона до нього спричинилася. Тому й приїхала – покаятися. Каже, що вмерти
не може з тим гріхом.
– Думаю, що то хтось буйду таку пустив. Люди чого тільки не вибрешуть. Ну який такий
гріх могла вчинити Марія ? Хіба якій дівці допомогла дитини позбутися. Так тепер це
справа звичайна, і гріхом її ніхто не вважає. Думаю, що то брехня.
– Не знаю. За що купила, за те й продаю. Так люди кажуть.
Село притихло, чекаючи на якусь нечувану новину. В селі, як і в місті, люди до новин

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 − 4 =