Шлях до покаяння

13.

– Ну-ну, не треба. Це я тебе розтривожила. А я ось чого прийшла. Ти в моєму Миколі
не сумнівайся. Хлопець він добрий і любить тебе здавна, я знаю. А що дитина, то не
біда: допоможемо тобі на ноги поставити. Чула ? Василь … ну, той … з Марією
розвівся.
– Ні, не чула. А що ж так ?
– Та хто його знає … Кажуть, пити став. А може й ще що. Марія тепер на хуторі у
батьків. А він у село до своїх вернувся. До тебе часом не заходив ?
– Ні, не заходив. А чого б мав заходити ?
Я почервоніла до самісіньких кінчиків вух.
– Ти не думай, я не випитую. Я не для того прийшла.
– Розумію. Я, тітко Ганно, дякую Вам, що прийшли. І синові Вашому дякую. Але
боюся, дуже боюся, щоб колись, може, при якійсь сварці, бо ж хата – не церква, хтось
з вас, чи Ви, чи Микола, не дорікнули мені. Отого я найбільше боюся.
– Чого б мали дорікати ? Знали і бачили. Та й сваритися нам нічого буде. Микола –
хлопець спокійний. Та й я колись у великій родині жила. А тебе покійна Текля вже так
хвалила, хоч вона й чужа чужаниця.
– О, баба Текля – то моя рятівниця. Хай з Богом спочиває …
– То я піду вже, дитино. А ти думай і зважуйся. Гірше тобі не буде.
– Дякую Вам.
Випровадила за поріг та й замислилась: і як воно так буває, що рідна мати
відцуралася, а чужі люди горнуть до себе ? Провина моя велика. Але ж свій гріх я вже,
либонь, спокутувала. Тяжко спокутувала. Чи це вже на все життя ? Перелюбниця !.. А
перелюбу того було … Та що вже тепер ? Моя мати мене ніколи не простить. Ніколи.

Топтав Микола стежку до моєї хати, а я все не зважувалася прийти до якогось
рішенцю. А ще й не дуже хотіла, щоб Микола заходив, бо над усе боялася людського
поговору. А він заходив. Намагався у всьому полегшити мою роботу на городі та в
господарстві.
– Не треба, Миколо, – просила я. – Що люди скажуть ?
– І чого ти, Дарино, тих людей так боїшся ? Скажуть, то нехай собі кажуть. Хіба ж
вони святі ?
– Ой, боюся, Миколо, людського поговору, вже так боюся. Я таке пережила … що …
– Ну, все. Не треба. Забудь. А щоб не було поговору, виходь за мене заміж. Все дуже
просто. Чи ти хочеш, щоб я посивів у парубках ? Чи хочеш, щоб мені на весіллях
співали отієї …
І заспівав притишено, але соковито:

Ой, ти, гаю, гаю,
зелений розмаю,
чого ся не жениш,
ти, старий бугаю ?

Я сміялася, аж виляск ішов. І так мені стало любо та спокійно, що я подумала собі:
„І чого я справді ? Таки, мабуть, треба виходити за Миколу. І Надійці буде затишніше
на цьому білому світі. Страшно, але треба …”
І приснилася мені баба Текля. Давно вже не снилася, а тут … Стояла з образом
під грушкою, котру найбільше чомусь любила.
– Підійди, доню, нехай тебе поблагословлю, бо твоя мати не поблагословить.
Прокинулася вся в сльозах і того ж таки вечора дала Миколі згоду вийти за нього.
У нас було заведено, що священик за кілька тижнів до шлюбу оголошує, що такі
чи такі збираються стати під вінець. Оголосили і про нас. Боже мій, що тут почалося !
Все село сколихнула така новина. Ото вже люди мали про що говорити. Старші дівча-
14.
та, котрі засиділися в дівках, а особливо їхні матері, судили мене, як собі знали:
– Подумати тільки ! Такий хлопець, а чиюсь покидьку бере !
– Перелюбницю !
– З приплодом !
– І куди його мати дивиться ?
– Наче більше дівчат нема …
„Судіть вже, лихі люди ! Говоріть, що хочете. Я все стерплю”, – думала я і співала собі
стиха:

Ой, з-за хати чорна хмара,
з-за хати, з-за хати.
Перестаньте, воріженьки,
на мене брехати.

Але ж були й такі, що раділи за нас. Раділи добрі люди. І це додавало мені сил.
– Таки гарна з них пара.
– Бачиш, і не побоявся, що з дитиною.
– То й що, що з дитиною ! Зате ж господиня яка !
Отак слухала я ті суди-пересуди, та й не дуже на них зважала. Що вони мені тепер ?

Якось увечері, ми з Надійкою саме збиралися вечеряти, як хтось клямцнув
сінешніми дверима. Хто б це ? Але хатні двері відчинилися і, ледве переступаючи з
ноги на ногу, до хати увійшов … Матінко Божа ! Василь … Так склалося, що з тих
найгіркіших для мене днів я його так і не бачила. Але ж як він змінився. З гарного
стрункого парубка перетворився в неохайного розповнілого чоловіка з нездоровим
кольором лиця. Зустрівши такого на вулиці, я могла б його і не впізнати. А зараз він
був просто п”яний.
– Добривечір, – проказав, намагаючись триматися.
– Тобі чого ? – не відповіла я на привітання. Надійка перелякано дивилася на п”яного
дядька, що невідь-звідки з”явився у нашій хаті.
– Чого тобі ? – повторила я і встала.
– Як це чого ? До тебе прийшов. Ти – моя жінка, а оце – моя дочка.
– Нагадався ? Ану, геть мені звідси !
– Мамо, хто це ? – перелякано спитала Надійка.
– Не бійся, доцю. Це поганий п”яний дядько.
– Я поганий ? Я п”яний ? А через кого я п”яний ? Га ? Через кого ? А може, через
тебе ? Ти про те не подумала ?
– А чого я маю про тебе думати ? Геть мені ! Зараз же !
– А я нікуди не піду. Клич міліцію. Тут моя жінка, тут моя дитина.
І хитнувся в мій бік, тягнучи до мене руки. Я з усіх сил пхнула його в груди, він
заточився і сів на лавку. Я шепнула Надійці:
– Біжи швиденько за дядьком Семеном. Скажи що я його кличу.
Дівчинка метнулася з хати, а я з огидою дивилася на свого колишнього хлопця, із-за
котрого я ледве зі світу не пішла.
„Господи, і це ж я його любила, – дивувалася я сама з себе. – Але ж не був він
такий … не був !”
Та всі добрі спогади чомусь розгубилися. Переді мною сидів чужий бридкий
жалюгідний чоловік, до котрого навіть жалю не було. А він тим часом говорив,
намагаючись якось керувати язиком.
– Дарино, ти не дивися, що я п”яний. Я прийшов до тебе. Не йди за Миколу. Давай
поженимся. Я не буду пити, от побачиш.
– Нема чого про те й говорити. Пізно, Василю.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − 16 =