Шлях до покаяння

Марта, як стояла, так і пішла: в самій сукенчині і мештиках.
– То що я тепер ? На базар все це понесу чи як ?
– Ой, Василю, ти знову не про те. Давай краще подумаємо, як ми самі будемо віку дожива-
ти. Може, сирітку яку візьмемо з дєтдому ?
– Досить з мене ! Одну вже мали !
– Марта не сирота була.
– То нащо було брати ? Було свою глядіти. Але ж сказано: у баби волос довгий, а ум
короткий !
Такі розмови закінчувалися Варчиними слізьми, а Василь спересердя виходив з хати,
грюкнувши дверима.
Варка втратила цікавість до роботи і до тих туристів, що, як показалися цього року: все
їхали та й їхали на Варчину голову. Сиділи б вже трохи вдома. Бо навіщо їй так тяжко
гарувати ? На її вік вже вистачить, а для Марти… їй тепер нічого не треба. І для Орисі не
треба. Бачила в неділю всіх у церкві. Як намальовані. І Марта між ними. Навіть здалеку
видно, що вона – їхня. Така ж кругленька, рум”яненька, як калина. Підійшла до Варки,
привіталася, а мамою так і не назвала. Як чужа. В Орисиній одежі. А своєї повнісінька
скриня та шафа. Але ж як вона візьме, коли чоловік он і так дорікає ? Не візьме. А чи воно
йому треба ? Не треба ж ! Нехай би дитина ходила. То може б і Орися коли-небудь щось
би одягнула. Раділо б Варчине серце. А так… І не такий вже той Василь злий, як вдає з
себе. Такий вже характер. За злістю смуток свій ховає.

Пройшло скількись часу. На могилі баби Марії ромен цвіте, бозна-звідки насіявся.
Млини людських язиків все вже давно перемололи та й замовкли до наступної оказії. На
подвір”ї у Горпини що не рік, то музики грають: Горпина та Грицько дітей своїх одру-
жують. От і тієї осені: порання та гармидер у їхній хаті. Білять, миють, шкребуть, метуть,
палять, варять – Марта заміж іде. Молода з дружками ходить, всіх на весілля запрошує.
– Ти, дочко, і до Дударів зайди, – напучувала Марту Горпина. – Вони ж тобі не чужі: ви-
ростили, виховали тебе, розуму навчили.
– Як же я туди піду ? Що я скажу ? „Просили мама і тато…”
– Якось омини ті слова. А таки піди, дитино.
І Марта пішла. Запросила, як знала, низько кланяючись. У Варки, звісно сльози. Але
найдивніше те, що й Василь Дудар сльозу витер, а потім сказав:
– Дякуємо тобі, дочко, що й про нас не забула. Ти от що… не тримай на нас зла. Ну… може,
коли що сказав…
– Та я й не тримаю.
– А як не тримаєш, то нехай батько приїде та й забере твою скриню та шафу з посагом.
– Та я… та мені…
– Гріх матимеш, коли того не зробиш. Ми ж таки не чужі тобі. Для тебе старалися. Більше
у нас нікого немає. І ще… хата викінчена стоїть, пустує. Вона для тебе будувалася. По
весіллі переходьте та й живіть. Це тобі весільний подарунок такий від нас зі старою. Чи
так я кажу, Варко ?
– Так, Василю, так.
А сама витирала сльози вишиваним рукавом.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − 9 =