Шлях до покаяння

12.
Батько наполягав, щоб Люба пішла до школи.
– Треба ж закінчити. Це ж випускний клас.
– Хоч убийте мене, не піду. Краще в труну мене покладіть.
– Я домовився з директором. Тебе ніхто не буде ні про що розпитувати.
– А може директор своїм наказом ще й заборонить дівчатам і хлопцям дивитися в мій
бік ?
Довго батько домовлявся, умовляв, залагоджував. І нарешті всі зійшлися на тому,
що Люба буде складати екзамени. Яка ж то була мука для дівчини: увійти в клас, пройти
під поглядами однокласників на своє місце. Вона не бачила тих очей, вона їх відчувала,
вони пекли. На щастя, всі були зайняті своїми екзаменаційними проблемами і про Любу
незабаром забули. А вона, сяк-так склавши екзамен, тікала геть з свого веселого
школярського світу, що був тепер не її.
От і все. Закінчила школу. Що далі ? Батько агітував, щоб Люба вступала до вузу.
Відмовилася навідріз. Вона ніби отупіла і була байдужа до всього.
– Не можна так, дочко, – намагався урезонити батько. – Життя триває. Що ж тепер ?
Сидіти і переживати ?
Втрутилася мати.
– Ти, старий, не змушуй її. Не хоче – то й не треба її неволити. Спробує наступного року.
А зараз нехай іде працювати. Ну хоча б до мене, на трикотажну фабрику. Там багато
дівчат працює. За роботою ніколи буде і в гору глянути. Там скорше про все й забуде.
– Ти, Олено, мабуть, права. Але шкода рік втрачати.
– В неї ще тих років багато попереду. Встигне, як захоче.
Пішла на фабрику. Там шили жіночу білизну, всякі трикотажні вироби. До роботи
була байдужа, але знала, що працювати треба. Не панянка ж вона і справді. Десь навіть її
хвалили, але й до того було їй байдуже. Все довкола було сіре, як та фабрика, як обличчя
робітниць, як Любине життя. Певно, і Люба вже посіріла за тих чотири роки, що вона тут
відпрацювала, але й до того їй також було байдуже. Жила – як не жила. Мати дивилася на
неї, зітхала, але не казала нічого. Тільки журилася: як то воно буде ? ..
У ВУЗ Люба так і не пішла. А для чого ? Професії собі вона так і не вибрала, а
міняти одну роботу на іншу … Який в тому сенс ?
І от тепер вона тут. Так мама захотіла, а Люба не сміла їй перечити. От тільки
треба було таки в Карпати. Та вже що ? ..

Після сніданку взяла якусь книжку і пішла в альтанку, котру ще вчора примітила.
Вона була у віддаленому куточку. Думка була така: всі зараз підуть на море, на
процедури, а вона тим часом пораює собі сама в своєму закутку. Так і було. Дівчина
сіла, розгорнула книжку. Це була фантастика. Романів про любов вона не читала.
Дівчина не вірила у те, про що там писалося. Жодному слову не вірила. Брехали
письменники, брехали персонажі їхніх творів, брехливими устами розповідаючи про
брехливу любов. Це була якась суцільна брехня. Ні, такого Люба читати не хотіла. От
фантастика – це інша річ. Це – як казка.
Спершу все було так чудово. Затінок, голуби і вона. Та десь біля дванадцятої
майнула якась тінь – і в альтанці з”явився хлопець. Спортивної статури, в шортах і в
простій білій футболці, він теж тримав у руках книжку.
– Це моє царство, – сказав хлопець.
– А-а, я не знала.
І Люба закрила книжку.
– Не треба. Я піду собі. В мене є ще одна така місцина. А цю альтану я дарую вам.
– Дякую.
– А ви не любите галасливого товариства ?
– Не люблю.

13.
– Я теж.
І хлопець засміявся просто, відкрито і … гарно. Люба глянула на нього приязно –
вперше за останні роки так глянула на хлопця.
– А можна поцікавитися, що ви читаєте ? – спитав він. Просто спитав, не шукаючи
зачіпки, щоб познайомитися, – і це теж дівчині сподобалося. І вона показала книжку.
– А-а, Бредбері. Мені він також подобається. Я також люблю фантастику. Люди тепер
менше читають – все більше телевізор дивляться. А я ось … поезію взяв. Ліну
Костенко. Розумна жінка і добра поетеса. Найкраща в сучасному світі.
– А я думала, хлопці поезією не цікавляться.
– Чому ж ? Не всі ж дебіли.
Люба знітилася.
– Я так не сказала.
– Але подумали.
І знову посміхнувся. Усмішка у нього була і справді якась заворожуюча. З ним хотілося
розмовляти, і, напевно, знайшлося б про що. І це для дівчини було якось дивно. Вона
ніби таких хлопців і не зустрічала. Щоб з книжкою, та ще з поезією …
Він все ще стояв і приязно дивився на неї. Потім сказав:
– Я – Олесь. Ім”я не зовсім звичайне. Так мати захотіла. Вас про ім”я не питаю, бо дівчата,
як правило, щось вигадують і справжніх імен своїх не кажуть.
І диво – Люба засміялася:
– Маєте досвід ?
Хлопець знітився.
– Не дуже багато у мене того досвіду, але …
– Я – Люба. І це моє ім”я щонайсправжнісіньке.
– Дякую. Ну гаразд. Я пішов. Не буду вам заваджати.
І він пішов. А Любі чомусь того не хотілося. Аж сама на себе розсердилася: ото ще !
Розкисла !
Та їй раптом стало ще нудніше. Мотнула головою, наче проганяючи ману. Мала тепер
свою альтану, так несподівано подаровану Олесем. Вона знову заглибилася у фантастику.
Але читати чомусь перехотілося: зовсім не читалося. Посміхнулася сама до себе: тепер
це була її альтанка, її безлюдний острів, подарований казковим принцом, і їй не хотілося
звідси йти. Сиділа, тішилася самотою. Але пора було вже йти на обід. Зітхнула – і вийшла
зі свого потаємного куточка.
У їдальні до неї підбігла Галина.
– Де ти була ?
– Там мене вже нема.
– Я думала, ти вже до Львова поїхала.
– Ще ні.
– Ти на мене все ще сердишся ?
– І не думала. З чого ти взяла ?
– Ти на море йдеш ?
– Йду.
– Чекай на мене біля їдальні. Разом підемо. Я щось маю тобі розказати.
– Знаєш, я щось не дуже охоча до чужих таємниць.
– Чекай на мене.
Галин секрет був у тому, що вони посварилися з Сержем.
– Помиритеся, – байдуже сказала Люба.
– Ні, не помиримося. Він вчора ходив до ресторану знаєш з ким ?
– Не знаю.
– З отим коркодилем.
– З яким коркодилем ?
– З Ланою. Ну, знаєш, така висока, пофарбована в блондинку, а на голові така зачіска, що

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × 5 =