Шлях до покаяння

Була глибока осінь. Холодний вітер пронизував наскрізь, проймав до кісток.
Накрапував дрібний дощ. Сіре і понуре небо аж наче налягало на плечі всією своєю
вагою. Петрів сусід дядько Микола віз Петра з лікарні додому. Поряд з Петром сиділа
Ганя, а попереду стара Шепетиха, закутана у велику теплу хустку. Коли почалися холоди,
Ганя мусила піти до села і принести собі зі свого сховку чоботи і теплий одяг. Сиділа
тепер обіч Петра якась святочна і поважна, навіть трохи самовпевнена. Вона тепер вже
нікого не боялася, бо вони з Петром були вже перед законом чоловіком і жінкою. Перед

14.
законом – так, а перед Богом ще ні. Ще треба було взяти шлюб. Петро видавався
спокійний, тільки трохи блідий – ну, звісно, не на курорті був. Його колись гарне лице
було неначе після віспи. Дрібненькі осколки повпивалися йому в лице, і лікарі не хотіли
чи не могли їх зачіпати. Більші повиймали, а решту, як сказав Петро, лишили на згадку.
З такою згадкою доведеться йому жити все життя.
– Нічого, сину, – заспокійливо гладила мати Петрову руку. – Добре, що в середині все ціле.
Ну що зробиш …
– Лице, мамо, то дурниця. Нехай би вже й так. Але очі … – журно казав Петро. У
Шепетихи закипали сльози. А Ганя тихо сказала:
– Ти, Петре, менше про те думай.
– Ой, Ганнусю, як же про те можна не думати ?
– А що ти зміниш ? Переживай чи не переживай, думай чи не думай, а так мусить бути.
Треба жити – і все.
Коненята ледве тягнули воза по болоті. Колеса вгрузали в ту розкислу дорогу.
– От розвезло, – сумно сказала Шепетиха. – Коли б скорше на сушу виїхати, а то аж нудно
дивитися – ледве сунемося.
Точилася розмова, так, ні про що, стелилася розмокла дорога, вервиця хмар сунула
кудись, важко, понуро, наче тяжка людська туга.

Після Ганиної втечі у Мерехтиній хаті ще довго кипіло, клекотіло, аж булькало.
Мерехтиха не просихала від сліз. Раз те, що доньку було жаль: десь вештається по світу,
може й кусня хліба жадна, а друге те, що чоловік її поїдом їв.
– Розпустила дочку, не навчила її батька слухатися. Що тепер ? Де її глядіти ? Сором
який: з хати втекла. По яких шелюгах віється ? Сучище ! Як я тепер людям в очі
подивлюся ?
За людей, звісно, Мерехта мав лише Гайдуків.
– Що я Гайдуку скажу ? Як же її після того господарський син має сватати ?
Мовчала Мерехтиха. Тільки плакала. Знала, що коли скаже хоч слово, то вся чоловікова
лють на неї виллється. Буде тоді вже їй, відлежить, як це вже бувало не раз. Молила
Царицю Небесну, аби пронесла повз неї те лихо. За дочку теж молилася: аби напоумив її
Бог вчинити так, як краще. Бо вона, мати, не вміла їй щось путнє нарадити. Своє життя
перевела та й доньчине не вміла захистити. А Мерехта стояв над нею, як лихо, і кричав,
ледве не лускаючи від злості.
– Чого киснеш ? Де вона ? Не вірю, що вона тобі нічого не сказала. Покриваєш її ? Бо й
ти така сама. Не знаєш ? Що ж ти за мати така ? Ох, коли знайду ! Ох, я ж нею не
натішуся ! За патли додому притягну та й віжки на ній поб”ю. А потім замкну аж до
весілля. І хай тільки спробує хоч писнути. Тільки ж де вона ?
А мати подумки молилася, аби Цариця Небесна покрила її доньку святим покровом,
заховала від того Каїна, від того Ірода, від того ненависника. Лютував Мерехта. Ганяв
по селі і, забувши про сором, у всіх питав, чи не чув хто, чи не бачив. Приходив і до
Шепетихи. Тут вів себе трохи стриманіше, очевидно, зважаючи на її горе: не батькував
так і не кричав, та все ж не скривав своєї злості.
– Може, вона у вас ? – питав, а очі йому горіли пекельним вогнем і вовчою люттю.
– Хто у мене мав би бути ?
– Моя дочка. Повіялася кудись. Тепер я її шукаю.
– Ви, чоловіче, Бога в серці не маєте. У мене таке горе, а ви ще з своїм …
– Бо тягалася вона з вашим Петром по шелюгах та по кущаках.
– Побійтеся Бога на вашу дитину таке казати. Гріх будете мати за вашу Ганю і за мого
Петра.
– Гріх, кажете ? Бог знає, кого карати. Он вашого вже покарав. Ще й до моєї добереться.
Шепетиха заплакала, а Мерехта пішов собі, розсіваючи довкола себе злість.

15.
Згодом Ганна переказала через людей (скорше для матері, а не для батька), що
жива вона, що здорова, але додому не вернеться.
Та незабаром Мерехта забув і за Ганну, і за все на світі. Наїхало повне село
брюхачів та й ну записувати до колгоспу. Плач і лемент стояв по селі. Приходили до хати,
записували, а хто не записався, викликали до сільради. А там вже запишешся. Куди дінеш-
ся ? А як ні, то так тебе спишуть, що вдома не впізнають. І покотилося, як невідворотна
пошесть – колгосп ! На Сході України це вже було давно, а сюди щойно нахлинуло. І при-
давило село своєю гнітючою силою, тяжко придавило.
Пішов Мерехта до Гайдука радитися, бо їх два таких господарі на все село. А то
все шарпаки. Їм що колгосп, що комуна, – однаково.
– Що робити будемо ? – спитав.
– А що ж ти тут робитимеш ? – буркнув Гайдук, скоса поглядаючи на свого вимріяного
свата.
– Записуватися треба, – сказав понуро.
– Записуватися ? – кинувся Мерехта так, наче це його Гайдук записував до того
ненависного колгоспу.
– Записуватися, кажете ? І віддати їм поле ? Своїх коней і корів ?
– Корів ще не забирають.
– Нічого, будьте певні, заберуть і корів. І до скринь доберуться. Записуватися ! А я думав,
ви щось мудріше мені нарадите.
– Та я й собі не нараджу, не те, що вам.
– А якщо сільраду підпалити ?
– То й що ? Овва ! Пробував вже дехто. Дурне діло.
– А що ж робити ?
– Не знаю. Ви в Сибірі не були ? І я не був. І не хочу туди. Краще вже тут останнім
жебраком бути.
Посиділи, позітхали, потім випили, захрумкуючи холодними з льоху огірками, закусуючи
салом зі свіжим хлібом. Про Ганну і не згадали. А що про неї згадувати ? Не до весіль
тепер. Та й поля, вважай, нема … Тепер однаково, чи ти господар, чи ти шарпак. Поля
нема – це найстрашніша біда. А без поля нащо все те й затівати ?
Пили, супилися, батькували. А що те дасть ? Що змінить ? Хіба душу відведеш.
Та й то … Розійшлися пізно, зачерпнувши один від другого ще більшої туги.

Смеркало, коли Шепетиха з молодими приїхали в село. Прямцем до Ліди.
Вмостили між собою клунок.
– Що це ? – спитав Петро.
– Це моє придане, – сумно засміялася Ганна. – Я ж таки господарська дочка.
– Навіщо ти ? Не треба мені нічого від твоїх батьків.
– Це не від батьків. Зібрала дещо зі свого одягу. Не піду ж з хати гола. Хіба ж я не
наробилася на ту господарку ? Хіба ж не вставала вдосвіта і не лягала пізно ? Хіба ж
знайдеться яка робота на городі, в полі, біля хати чи в хаті, котрої я б не робила ? Не
гризися, я лишила їм повну скриню і повну шафу, взяла тільки те, що мушу мати, –
найнеобхідніше.
– То правда, сину, – втрутилася Шепетиха. – Хіба батьки вже дорешти совість втратили,
що дорікнули б доньці за те, що їй належиться ?
Та Петро не міг так легко заспокоїтися.
– Будемо жити – заробимо.
І зрозумів, що сказав щось не те. Як він заробить ? І засмоктала-зав”ялила його туга-
печаль. Як він заробить ? Хіба старцювати піде. А тут ще ті колгоспи … Кругом його
обложило лихо, як мисливці того дикого звіра.
Ганя торкнула за плече.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 + 1 =