Шлях до покаяння

На тих словах до хати увійшла мати. Вона відразу все зрозуміла, на її очі навернулися
сльози, та вона сказала:
– Гріх, Текле, таке казати. Батько тобі добра хотів.
– Гріх ? То ще й мені гріх ? Ні, це Вам гріх, шо віддали мене на вічну муку.
Але попри все Текля була все життя доброю жінкою для свого чоловіка. Народила
йому двох синів, не шукала втіхи десь на стороні. Тільки очі в неї були такі сумні-сумні,
як у сарни, аж жаль брав у них дивитися. Ті, хто знав її ще дівкою, зітхали, знизували пле-
чима.
– Ніколи вже не відтане її серце.
Часом чоловік питав:
– Скажи, Текле … ти мене зовсім не любиш ? Ні крихітки ?
– Ти, Андрію, ось що … ніколи, чуєш, ніколи не говори мені про любов. Ні про свою не
кажи, ні про мою мене не питай.
– Хіба ж я недобрий для тебе ?
– Добрий. І мати твоя ніколи не скривдила мене ні словом, ні поглядом.
– То чого ж ти ?..
– Знаєш, чого. Жаль на тебе маю тільки за одно: нащо мене брав ? Ти знав, що я за тебе не
хочу.Ти знав, що батько бив мене і силою змусив іти за тебе.
– Знав. Але я любив тебе. Я думав … я думав, що коли буду до тебе добрий, то розтоплю
кригу.
– Не розтопиш, Андрію. І давай ніколи більше не будемо про це. Я присяги не зламаю, бу-
ду тобі вірною жінкою, але любові від мене не вимагай: тут я не владна. І годі про це.
– А я думав, ти з часом звикнеш. Виходить, що все життя ти мусиш …
– Виходить. Не треба було мене брати силоміць.
– І надії нема, то ти з часом звикнеш і полюбиш мене ?
– Ні, такої надії нема.
– Як це страшно.
– Мені ще страшніше, Андрію.
– Тоді ти мусиш мене ненавидіти.
Був час, коли я ненавиділа, здається, цілий світ. Але я змирилася. І досить про це. І давай
більше ніколи до того не повертатися. У нас діти.

Батька Текля ніби не помічала. Ніби і не було його зовсім. А він дивився на неї бла-
гальними очима і мовчав. На Різдво вони, як було заведено, приносили до батьків вечерю,
але й тут крига не танула, а очі у Теклі були сумні, як у сарни. Якось батько, як зосталися
вони наодинці, тихо спитав у неї:
– Ти простила мені, Текле ?
– Ні.
– У тебе ж все добре.
– Так часом буває, коли людина сидить в тюрмі і знає, що не зможе вийти на волю. Коли в
такої людини питають, як у неї справи, вона теж каже, що у неї все добре.
– Я думав, ти потрохи звикнеш.
– Не Ви один так думали. Ще дехто так думав. Скажіть, а до мотузки на шиї можна звик-
нути ?
– То мені ніколи не простиш ?
– Ні. Все буде так, як я колись казала.
– І ти проклинатимеш мене ?
– Так.
– Змилуйся, я ж твій батько.
– А я Ваша дочка.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + 9 =