Шлях до покаяння

10.
– Нічого, почекає.
– Чи не міг би я запросити пані на філіжанку кави, якщо пані не хочеться поспішати ?
– Дякую. Я кави не п”ю.
– То на лікер чи на вино ? Мусить же пані щось пити.
Леся закипала. Вона стримувала себе, щоб не нагрубити. Хоча, власне, не було за що,
бо чоловік поводив себе чемно, але скільки ж можна !
– Послухайте ! Ідіть собі своєю дорогою, а я піду своєю. На мене вдома батько чекає,
котрий, між іншим, не набагато старший від вас.
Пан ображено глянув на неї і зупинився, даючи їй можливість пройти вперед.
– І це для нього я мала б робити зачіску ? – сказала сама до себе Леся і прискорила крок.
Ну, якщо чесно, то той пан не був вже настільки старий, як її батько, тут вона вже, як
кажуть, передала куті меду, але звісно, що старший за неї. Може й так, що вона його
таки образила.
– А чого лізе ? – виправдовувалася сама перед собою Леся. Не витримала і таки
озирнулася. Той пан все ще стояв і дивився їй услід. А довкола була осінь …
Самотньо, порожньо …
„І що ? Треба було йти на каву з тим підстаркуватим паном, на якого вдома десь, певно,
чекає жінка, а може й внуки ?”
Посміхнулася сумно і скривджено. Ні, то не для неї. Щось принизливе було у тих
запросинах. Хоча … це вона так думала. А інша пішла б, і нічого собі з того не робила б.
А може це вона просто закомплексована ? Може. То що ж тепер їй ? Гвалтувати свою
душу, свої емоції ? Для чого ? Щоб мати потім присмак гіркоти ? Ні вже. Краще самот-
ність без присмаку.
І згадалася інша осінь, тоді їй було після двадцяти. І осінь тоді ще не була така
сумна. Це вона тепер так посмутніла. А тоді … Вони були удвох, і осінь була золота.
Вони бродили по Стрийському парку, милувалися лебедями, а вона все дивувалася,
чому ті лебеді й досі не відлітають у вирій.
– Вони й не відлетять. Тут зимуватимуть.
– Як ? Їм же тут буде холодно, вони ж замерзнуть.
Він посміхнувся тоді, гарно так посміхнувся.
– Не замерзнуть. Вони зимуватимуть в будиночку, а люди їх годуватимуть.
І посміхнулася осінь, певно, радіючи за тих лебедів, котрим не треба летіти у вирій.
Гарно тоді було. Роїлися мрії про власне гніздечко, про власне щастя в тому гніздечку.
Але мама сказала:
– Ні.
І зникли мрії, і з тих пір посмутніла осінь. І чим матері не сподобався цей хлопець ?
Простий, як і Леся, і гарний. Та й вибирати їй пару мала б не мама, а сама Леся. І вона
вибрала. Та що з того ? А тепер що ? .. Хтось з товаришок спитав:
– І ти ніколи не дорікаєш своїй мамі ?
– Ні, не дорікаю. Якось пробувала щось їй таке сказати – ображається. Вона права,
вона завжди права, а я ні …
– Невже вона не розуміє ?
– Не розуміє. А навіщо їй розуміти ? Але я їх однак люблю: і тата, і маму. Бідний мій тато.
Хворіє, і не хоче лягати в лікарню. Став, як мала дитина. Тільки щось – зараз плаче. А я
не можу на те дивитися. Мені так його шкода.
От і зараз … Леся йшла додому і думала, як там її тато, чи не піднявся в нього
тиск ? Чи не розболілося його натруджене серце ? І Леся вмить забуває про власний біль,
а образи робляться порожніми і нікчемними. Тільки б з батьками все було гаразд, а вона
вже якось … прискорює кроки, сливе не біжить. А думка її випереджає. Вона тут собі
спацерує, а там вдома … її не було цілий день. Як зле, що у них нема телефону. Так і
не спромоглися провести. Обмежували себе у всьому. Завжди було шкода грошей.
Ні, телефон – це не розкіш. Особливо тепер, коли батьки зістарілися.

11.
– Тату, таточку ! Як мені тебе шкода. Поживи ще, таточку. Я постараюся бути доброю
донькою. Бо в тебе більше нікого нема, тільки ми з мамою. Бо дальша родина – то не те.
Вони й не дуже спішать тебе провідати. Ну, звичайно, в тебе ще є тої голуб”ятка. Та вони
що ? Птахи собі.
Лесі навертаються сльози на очі, а власне „я” відходить кудись далеко-далеко. Ні, вона
зараз в Бога нічого більше не просить, тільки б жив і менше страждав її тато. Вона бігла
додому, і їй здавалося, що за цілий день там могло щось статися, а вона була зайнята
роботою і думками про себе. Ні, вона про тата не забувала й на хвилинку, та все-таки
забагато думала про себе. А зараз похопилася і квапиться. Біжить і подумки молиться:
„Господи, прости мені мої грішні думки. Нічого в тебе не прошу, аби тільки ще пожив
мій тато. Пошли йому, Боже, здоров”я”.

Двері відчинила мама.
– Ну, як тато ? – запитала з порога.
– Та нічого. Таблетки ледве заставила випити. А зараз збирається трохи перейтися.
– Куди ? Там холодно. Та й пізно вже.
– От йди і йому скажи. Що ти мені про те кажеш ?
– Тату, там холодно і вже темно.
– То й що ?
– Не ходив би вже сьогодні.
– Я чо мав би-м не ходити ? Піду на людий сі подив”ю. Може, там де яка музика грає –
послухаю. То ви вобоє нічим сі не інтересуєте: яка тепер музика, яка мельодия. Ти ліпше
поможи ми сі вдігнути.
Леся мовчки зітхає і допомагає татові одягнутися. Бо як буде його не пускати, то він
почне плакати, а Леся тих сліз панічно боїться.
– Іди, тату. Тільки не надовго. Ми з мамою будемо переживати.
– А чо за мене переживати ? Я вже старий. То за молодих переживати треба, бо там
всілякі шубравці ходят. А я що ? Я і так пімру.
– Ну, йди вже, йди, а то спаришся.
– В тебе завсігди так: то закоцябнеш, що спаришся. А ти знаєш, що я, як був молодий,
то ніц сі не бояв.
– Потім розкажеш. Іди, бо зовсім споночіє.
Пан Петро пішов, а Леся з мамою взялися за хатню роботу, якої завжди чомусь
було неміряно. Та ще треба було й про вечерю подумати. За клопотами вони обидві
якось забули про час. Та коли пані Стефа врешті-решт глянула на годинник, то аж
руками сплеснула.
– Лесю, та вже одинадцята ! Та де ж він ходить ?
– А Бог його знає. А може де впав або йому стало зле.
Обидві перелякано видивлялися то на годинник, на по вікнах. Але що ти там в тих
вікнах побачиш ? Хіба пияків, що не мають спокою ні вдень, ні вночі, та дівуль, що
випискували біля них, самі вже добрячи хильнувши. Теж чиїсь діти.
– І куди він пішов ?
Нарешті пан Петро приходить. Замерз, руки йому задубіли так, що не міг
роздягнутися, з кишень виглядали пакетики з печивом.
– Де ти був ? – накинулися на нього і донька, і дружина.
– Де я був ! На людий сі дивив.
– І де ти ж ти на них дивився ? – вже з посмішкою питає Леся.
– Сідів на востановці та й сі дивив. І їв пичені.
– Хіба ж ти бездомний, щоб на зупинці сидіти ? – Леся знову набиралася злості.
– Та чо сі мене вчепила ? Там сідів ще такий скрипаль. Як він грав ! Я сідів і го слухав.
– Та доки ж можна слухати того скрипаля ? Трохи послухав – та й ішов би додому.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × one =