Шлях до покаяння

Минав час. Вже моїй донечці п”ятий рочок пішов. Така вже пустунка і витівниця.
Вже співати береться. Тільки яку пісню почує, то вже й співає. Ото вже буде ! Аби
щасливо виросла.
Час від часу Микола заходив. Коли поможе що, коли так посидить. А що вже
з Надійкою набавиться, то всю хату з нею перевертом перевернуть. А то його щось
довго не було. Вже й Надійка питалася.
– У дядька Миколи знаєш, скільки роботи, – казала я дочці, – не може ж він увесь час з
тобою бавитися.
Аж тут і Микола. Про вовка промовка. Надійка саме щось малювала, а я щось
шила.
– Добрий вечір Вам у хату !
– О, добрий вечір, дядько Миколо, – Надійка наввипередки.
– На, мала, тримай, – цілий пакунок з цукерками. Надійка вже знала, що за подарунки
треба дякувати. Микола радісно посміхався.
– А в тебе, мала, мамині очки.
– Ні, дядьку Миколо, у мене свої очки, а в мами – мамині. У кожної людини свої очки.
– Ах, ти ж, розумниця ! І що ти їй скажеш ?
– А знаєте, я ще пісню навчилася, – похвалилася Надійка. Та й, не чекаючи, доки її
попросять, заспівала:

Побреду, побреду
по коліна в лободу.

– Надіє, перестань, – зупинила я свою співачку.
– А що, хіба дядько Микола не любить пісень ? – посмутніла дівчинка.
– Ні, просто ти слова нікому не даєш сказати.
– Не треба так, Дарино, – Микола до мене суворо. – Це ж добре, що дитина співає.
І до Надійки:
– А давай заспіваємо удвох. Як там було ?

Побреду, побреду
по коліна в лободу.
Побреду, побреду
по коліна в лободу.
До тієї дівчини,
що хороша на виду.

Голос у Миколи був чистий, аж дзвенів. Він співав і, взявшись в боки, пританцьовував.
Очі в Надійки світилися. Вона також співала.
– А що це ти малюєш ? – схилився над листками паперу.
– Це ось наш Бровко. А це ось моя мама.
– А чом же ти мамі косу не намалювала ? Ти бачиш, яка у твоєї мами гарна коса ?
– Я пробувала, але у мене коса чомусь не виходить.
– Давай я тобі допоможу. Ось так … бачиш ? А то як же у нас мама буде без коси ?
Микола так захопився спілкуванням з моєю донькою, що, здавалося, й про мене забув.
– Миколо, – обізвалася я, – а я й не знала, що ти так любиш дітей.
Микола відірвався від малювання і глянув на мене, наче згадав, що й я тут є.
– Вже і своїх міг би бавити. Чому не женишся ?
– Та я, Дарино … Микола облишив дівчинку і сів навпроти мене.
– Та я, власне, того й прийшов. Я вже й з матір”ю своєю говорив. Виходь,
Дарино, за мене заміж. Я не гультяй, я хлопець чесний, ні одна дівчина мене
не проклинає. Виходь за мене, Даринко. Я здавна любив тебе. Просто ти того не помі-

12.
чала. А я несміливий такий завжди був. І говорити ніколи не вмів. Ось і зараз …
бачиш …
Надійка покинула малювання і уважно слухала розмову дорослих. А потім таки
не витримала і сказала:
– О, мамо, виходь за дядька Миколу. У вас буде весілля, гратимуть музики, а ти будеш
така гарна, у довгій сукні і в вельоні. Правда, дядьку Миколо ?
Той засміявся. Я вже хотіла дати їй ляпця, аби не лізла в розмову дорослих, та
Микола мене зупинив.
– Дитина до діла говорить. За що її бити ?.. Ти не відповіла мені, Даринко. То як ?
І згадалось мені ворожіння баби Теклі.
„Що було, то пусте, бур”яном поросте. Ти ще будеш щаслива, моя дитино. Прийде
до тебе гість з ближньої дороги з добрим наміром. Не відкидай його, дочко. То твоя
доля”.
„Ет, – думала я тоді. – Потішити хоче мене баба Текля”.
А тепер-от …
– Я не знаю. Не знаю …
– А хто ж має знати ? Це маєш вирішувати тільки ти, бо для себе я вже давно вирішив.
Ще колись.
Я мовчала, насправді не знаючи, що сказати.
– Ну, добре. Я тебе не приспішую. Сама знаєш, ти не спізнишся. Я чекатиму на твоє
слово.
– Миколо … стривай. У селі ж повнісінько дівчат, молодих і гарних.
Микола засміявся.
– Ти себе вже до старих віднесла ?
– Та … коли ж моє придане за мною бігає.
– Не треба так. Ти знаєш, що я її люблю. І мати моя немає нічого проти. Хіба ж тобі
тепер має бути світ зав”язаний ?
– Не знаю, Миколо.
– Подумай. Якщо вирішиш, то й весілля.
– Так відразу ?
– А чого тягнути ? Чи ти мене не знаєш ? Чи я тебе ?
Микола пішов. Надійка заснула. А я ще довго не лягала: сиділа та й плакала.
Боже мій, і порадитися ні з ким: ні матері, ні баби Теклі. Сама собі порадниця. Хоча
й те правда, що тут поради ніхто не може дати. Так і заснула, нічого для себе не ви-
рішивши.
А через кілька днів прийшла Миколина мати. Привітала її, як рідну. Ще б пак !
Не відраджувала сина, а ладна була прийняти мене разом з моєю дитиною.
– Сідайте, тітко Ганно !
– Сідаю, сідаю. Нехай старости сідають.
– Які вже там мої старости ? – зніяковіла я.
– А чого ж … Дівчина ти гарна, нівроку, господня. Я сама часом дивуюся: і як ти собі
одна раду даєш ?
– Та от …
Я ледве не розплакалася. Хотілося вилити душу тій жінці, що прийшла до мене з
добром, та я стрималася.
– А мати що ? Невже ні разу так і не прийшла ?
– Ні …
– Затята. А може, тобі, дитино, до неї зайти ? Вона ж таки мати.
– Я б і зайшла, та вона переказувала, що прийняла б мене, якби я попросилася, але
дитину треба віддати в дєтдом. А я ж хіба можу ?
– Та вона що, здуріла ?
– Тому й не йду.
І таки сльоза бризнула з-під вій.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten + 20 =