Шлях до покаяння

я ще зроду не бачила. Тітка Текля боялася, щоб я йшла навіть по воду.
– Ще впадеш, крий Боже. Краще я сама.
А увечері ми обидві сідали біля столу, тітка Текля зі скрині діставала якусь
тканину і починалося дійство. Ми розстеляли ту тканину на столі, тітка Текля
прикидала, що з неї можна зробити, і ми починали краяти і шити. Шили пелюшки,
сорочечки, чепчики, всяку всячину. Я дивувалася: і звідки тітка Текля знає все те
шиття, коли у неї своїх дітей не було ? Але я про те в неї не питала. Дивно, та я сама
вже поринала в ту роботу і все частіше задумувалася: хто ж там в мені ? Дівчинка чи
хлопчик ?.. Потім ми вишивали на сорочечках і каптурцях якісь квіточки, а тітонька
тим часом казала:
– Треба, щоб у нас все було готове. А то потім де взяти ? В городі по магазинах є того
всього, хоч гать гати. Але там дорого. Та й краще, коли мати сама своїй дитинці все
зробить. Це – як оберіг.
– Невже Ви, тітусю, не знаєте, хто в мене буде ? Маєте ж Ви знати.
Тітка Текля сміється:
– Не будь така цікава. От буде, тоді й знатимеш. – Зітхнула. – Що Бог дасть, дитино. Не
треба заглядати у Божі таємниці.

Минуло Різдво з кутею і колядою. І посівальники вже засіяли щастям-здоров”ям,
вітаючи всіх з Новим роком. Вже й воду освятили, вже все, здається, у нас було пошите
і поскладане, а я все ще ходила та чекала. Аж …
І народилася у мене дівчинка. В ті часи породілі вдома народжували. Тоді по се-
лах ще не було ні лікарів, ні лікарень. Приймали знаючі бабки. Везти до району ? Хто
повезе по таких снігах ? Доки доїдеш … Тітка Текля нікого кликати не стала.
– Довірся мені, доцю. Я все зроблю, як треба.
Тітка Текля сама і дитину прийняла, і коло мене чаклувала. Сама рум”янок варила,
сама купіль готувала.
– Ти лежи, тобі ще не можна. Я сама.
А коли вперше мені дитину до грудей приклала, мене раптом охопила така ніжність,
що я ледь не заплакала: Господи, яке ж воно крихітне. А потім пройняв мене жах, аж
кров у жилах захолола: а я ж хотіла, щоб його не було ! Господи, прости мені, грішній!
Тітка Текля, наче зчитувала мої думки.
– Нічого. Тепер все буде добре. Дівчинка міцненька, здоровенька, Богу дякувати. Як
назвати хочеш ? Дитинка має знати своє ім”я.
– Хіба вона вже щось може знати ?
– Авжеж. Та й ангел-хоронитель має готуватися прийняти її під свою опіку. Охрести-
мо – і стане він біля неї на сторожі. Так що думай про ім”я.
– Надія, – майже пошепки сказала я.
– Надія, Надійка … Це гарне ім”я. Нехай здорова росте.

Я чекала, що прийде мати. Невже її серце до сих пір не зм”якло ? Невже вона й
досі не простила ? Не простила, бо не прийшла.
Зате прийшла Ярина. Вона впустила в хату клубок холоду, доки проходила в двері з
багатьма пакунками. Тітка Текля замахала на неї руками.
– Скорше зачиняй двері, бо холод до хати йде. Спершу загрійся, а потім вже підходь до
них.
– Ой, яка вона гарнюсінька, – защебетала Ярина.
Та тітка Текля її зупинила:
– Ти що ! Не можна ! Не можна так казати. От що то молоде ! Подивися вгору, потім
сплюнь: тьху, яке погане !
– Хіба ж так можна казати на таку крихітку ?
– Ти роби, що велять.
І Ярина мусила все зробити, як вимагала тітка Текля.
8.
– Я не вріклива, тітко Текле. Коли я приймаю від квочки курчат, то всі виховаються, ні
одне не пропаде.
– Це тобі не курча.
– Я розумію.
– І можеш мене тепер називати бабою. Я вже маю онучатко. Тепер я вже справжня баба.
Всі посміхалися. І я також. Хіба ж я могла смутитися серед тих добрих людей ? А
Ярина щебетала, наче тая ластівка.
– Ой, Дарино, всі дівчата до тебе хотіли прийти. А моя мама сказала, що не можна, бо
холоду до хати нанесуть. Ото мене й вирядили. Ось дивися.
І вона почала розгортати пакунки. А там … чого тільки не було: і калачі, і цукор, і мило,
і привезені з міста дитячі одяганки.
– Боже мій, як ти все це несла ? Тут же цілий віз !
– Признаюся тобі. Микола Качуришин на санчатах під хату підвіз. А сам завстидався
та й утік.
Засміялися. Тітка Текля поналивала обом запашного напою.
– І з чого Ви, тітко …
– Бабо … баба я. Розумієш ?
– І з чого Ви, бабо, таку смакоту варите ?
– Е-е, дочко, то ціла наука. На нашій землі всяке зілля росте, тільки треба його знати.
Треба знати, коли яке зілля збирати, як його зберігати, як його і варити. А все це –
здоров”я. Не мала я кому свою науку передати. Тепер-от є Дарина. У неї б це вийшло.
Та я вже не встигну.
– Та що Ви таке кажете ! – ми обидві в один голос.
– Так, так, відчуваю, що не встигну. Та зараз не про те. Зараз радіти треба: дитина
народилася.
Надійка спала. В хаті панувало тепло, спокій і, здавалося, що тут ніколи не
було ніяких гризот. Бо таки й не було. А що було, забулося, наче то йшлося про когось
іншого, а не про мене. Та чи ж таки забулося ?..
А Яринка крутилася на стільці, ніяковіла, наче хотіла щось сказати, та
не знала як. Щаслива і умиротворена, я того й не помічала. А Яринка ніяк не хотіла
руйнувати мій тихий рай, але таки не витримала.
– Вже й не знаю, Дарино, чи тобі казати … Та однак від когось знатимеш. То вже
краще від мене …
– Що там ?
Я аж привстала з подушок.
– Тільки ти не хвилюйся. Тобі не можна. Але мушу сказати … Василь жениться.
Шпигнуло в серце. Тітка Текля напустилася на Ярину:
– Якби знала, що ти з такою звісткою, була б тебе не пустила. Хіба можна їй зараз
таке ? Ще молоко пропаде.
Ярина спаленіла і опустила очі.
– Я думала …
– Якби ти думала, то не пашталакала б чого не слід.
– Не треба, тітусю, – обізвалася я. – Я вже перехворіла. Це добре, що Яринка … Бо якби
хтось чужий, тоді … А так я вже буду готова. Все добре … І на кому ж він жениться ?
– Така Марія з хутора. Ти її, либонь, не знаєш. Вона в село щось не дуже вчащала. Десь
трохи в місті вчилася, а потім покинула те вчення та й сидить у батька на хуторі. Ні
краси, ні розуму. Зате батько багатий.
На диво я була спокійна. Сльози тиснулися, та я їх тамувала. Все так і мало бути. А в
мене є Надійка. Вона спить, вона ще зовсім маленька, і я мушу для неї жити.
– Ти мовчиш ? Тобі зле ? – затурбувалася Ярина.
– Ні. Я думаю … Що ж, нехай йому щастить. Коли весілля ?
– В неділю. Дружбів мусив брати тамтешніх, хуторянських, бо з наших хлопців ніхто не
не хотів іти.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + six =