Шлях до покаяння

– Пахне у вас так…
– А-а ! Пахне. Людським здоров”ям пахне.
– А я й не знала, що здоров”я має свій запах.
– Аякже ! Все на світі має свій запах. Щось пахне гарно, а щось… У якій потребі при-
йшла ?
І глянула на Варчин розповнілий стан: ось-ось вже мала родити.
– Кажи, дитино, не стидайся. Може, щось болить ?
– Ні. Борони Боже. Нічого не болить. А прийшла я … просити прийшла… Аби Ви мені
допомогли.
Та й розплакалася гірко і невтішно.
– Ну-ну. Не треба так. Тобі не можна. Знаю твою біду. Хоча й розгадати її не можу.
То не з моїми мізерними силами. Що зможу, зроблю, аби все добре було. Молися Богу,
дитино, а плакати не треба. Сльози тут не допоможуть. Мусиш себе тримати в руках.
– Я хочу Вас про щось просити… Але про те ніхто не має знати. Навіть мій чоловік. Тільки
ми з Вами.
– Ну, до секретів я звикла. Багато мені їх жінки довірили. Так що можеш бути спокійна.
Ніхто нічого не знатиме. То що ж то за просьба така ? – дивилася на Варку пильно своїми
мудрими очима, а вгадати не могла.
– Горпина також має родити. Десь зі мною.
– Либонь, десь так і буде.
Стара ще не розуміла, до чого воно йдеться.
– Скажіть Бога ради, навіщо Горпині стільки дітей ?
– Е, дитино, це від Бога. Бог так дає. Дітей не буває забагато. І зайвих дітей також не
буває. Мати їх всіх однаково любить.
– Але ж, бабуню, у неї ж їх троє. А як вони бідують. А в мене ж ні одного…
– Щось я не второпаю, до чого ти це кажеш. Стара я вже. Мозок не варить.
– Бабуню, голубко, Ви ж біля нас будете. Ну… коли нам час прийде. То хотіла б я Вас
просити… Поміняйте нам дітей.
Баба Марія перехрестилася і пильно глянула на Варку.
– Свят ! Свят ! Свят ! Ти що таке кажеш ! Таке не те, що казати, а й думати гріх. Кожна
має свій талан. Як Бог дасть, так і буде. І як тобі таке до голови прийшло ? Ще й мене
стару хочеш з пуття збити. Ні, дочко. І не проси. Іди собі з Богом додому, заспокойся і
нікому не кажи, про що ми з тобою тут говорили. Молися, дочко. Бог милостивий, то
може все й добре буде.
Варка плакала.
– Може Ви думаєте… Я заплачу Вам, бабуню.
І дістала з-за пазухи хустинку з грішми. Баба Марія спаленіла.
– І не сором про мене таке думати ? Щоб я за таке ще й гроші брала ? Коли все добре буде,
на церку дасиш.
– Не хочете Ви, щоб все добре було.
– Оце вже, дочко, гріх матимеш за такі слова. Ще мені такого ніхто не казав.
– Не гнівайтеся на мене, бабуню. Розпач у мене такий великий, що сама не знаю, що кажу.
Але востаннє Вас благаю: допоможіть. Вік за Вас Богу молитимусь. Ви ж нас з чоловіком
прирікаєте на самотню старість. Хіба ж це гріх ? Воно ж у нас горя не знатиме, в добрі ку-
патиметься. Та я ж для нього …
– Іди, дочко, додому. Я … не знаю. Як люди люблять своє безталання на когось перекла-
дати. Не спи тепер, бабо Маріє, та думай – і нехай та твоя дурна макітра хоч репне. Кому
яке діло ?
– Бабуню, то Ви допоможете ?
І Варка кинулася цілувати бабині руки, що пахли… людським здоров”ям і Варчиним поря-
тунком.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − thirteen =