Шлях до покаяння

ти …
Образливо Насті: адже вона їх шестеро народила і всіх горнула до себе, всіх любила, за
кожну дитину в неї серце боліло.
– Діти, діти , – шептала Настя. – І тепер ще ось він, онук, Михайлик. Малесеньке, а гарне
ж, як ангелятко, а мати …
І скотилася сльоза.

Посвятили паски. На Великдень біля церкви молодь у хрещека бавиться, пісень вели-
кодних співає, а жінки стоять, дивляться, кожна мати свою дитину впізнає, милується,
свою молодість згадує. Між молоддю і Олена. Люди зглядаються, знизують плечима,
перешіптуються. А гарна ж яка ! Здається, ще краща, ніж була. Розцвіла, розвеснилася –
видно, пологи їй на користь пішли. Мати відкликала її, відійшли обидві до муру.
– Олено, бійся Бога ! Ти не дівка. Люди сміються.
– Ет, мамо, що Ви знаєте ! Не лізьте Ви не в своє діло. Я вже й сама доросла.
Махнула рукою та й знову до гурту пішла.
І почалося. До клубу кожного вечора так і біжить: чи на танці, чи в кіно. Дівка та й
годі. Якби живий був Гарасим, то, напевно, за коси її з того клубу притягнув би. Але
Гарасима не було. А що могла Настя ? Заплаче інколи та все горне до себе малого
Михайлика. Звикла вже, до нього. Їй здавалося, що то її дитина. Аж помолодшала Настя.
А Олена таки свого доскочила. Хлопець з Балатівки приїжджав у Калинівку до рідні і
тут під клубом нагледів собі Олену. Розпитав про неї, як годиться, і вирішив, що саме
вона йому й підходить. Тепер він час від часу приїжджав у Калинівку і біля клубу чи в
клубі все пантрував за Оленою. Нарешті підійшов, провів додому, зупинився постояти під
вербою, притримав Олену за руку, бо Олена нібито поривалася майнути додому.
– Почекай, дівчино, поговорити треба. Бо там під клубом хіба ж дадуть ?
– Яке там говорення ! Час пізній, спати пора.
Хлопець пригорнув її до себе.
– І мама сваритиметься, правда ? – запитав ущипливо.
– А ти думав, не сваритиметься ?
– Перестань, Оленко. Я вже про тебе все розпитав. Знаю, що ти – козир-дівка. Не тільки
мами, а й самого чорта не злякаєшся.
– Свят ! Свят ! Свят ! – захрестилася Олена. – Знайшов, про кого проти ночі згадувати ! А
тобі часом не казали, що я – відьма ?
– Ні, не казали. А якби й казали ? То ти думаєш, що я злякався б ? Я, Оленочко, не з лякли-
вих. Тому ти мені й підходиш.
Олена засміялася – аж виляск пішов.
– Тільки тому ? А хіба у вашому селі відьом бракує ?
– Ну, почекай. Не бракує відьом у нашому селі. Знаєш … я може говорити незугарний …
як другі … але ти така гарна, так запала мені в душу, що снишся мені щоночі.
– Що я літаю на помелі ?
– Оленко, перестань. Словом, виходь за мене, моя квіточко.
– Та я ще з чоловіком не розлучена.
– То розлучишся. Скільки того діла ? Я думаю, що це зробити буде не важко, якщо ти вже
з ним не живеш. Тільки-от … дитина. Це вже, знаєш, проблема.
– Ще й яка.
– А мати твоя не погодиться доглядати твого сина ?
– А як не погодиться.
– Я думаю, що ти її умовиш. Хочеться почати все наново. А яке там наново, коли дитина ?
Ну, думаю, ти розумієш. А діти у нас будуть. Скільки захочемо, стільки й буде. Правда ?
І припав до неї довгим поцілунком. Олена випручалася, сказала, що подумає, і пішла
додому спати. Олена була задоволена. Все вийшло так, як вона того хотіла.
А вранці, нікому нічого не сказавши, поїхала в райцентр подавати на розлучення.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − seventeen =