Шлях до покаяння

Ліда була наймолодша серед своїх сестер. Світлокоса, ясноока, вона була, як той май:
весела, усміхнена, стрімка і дзвінка. Де вона з”являлася, там ніхто не плакав, не сумував, а
всі посміхалися, немов на світі і горя не було. Бо така вже вона була, Ліда, Гарасимова
пестунка, батькова улюблениця. Їй одній можна було верховодити навіть над батьком.
Батько потакав всім Лідиним примхам. Страші дівчата часом сердилися на Ліду, що їй
можна набагато більше, ніж їм, хоча вона й мала. Але ж хіба на Ліду можна було довго
сердитися ? Це було таке миле дівча, що супроти нього ніхто встояти не міг. І не така вже
й вона мала, якщо подумати. Позвикали ! Це тільки тато з мамою називають її малою. Та
ще старші сестри іноді. А Ліда вже й дівочиться. До клубу на танці бігає і кіно дивиться,
котре не можна дивитися до шістнадцяти років. А ще … А ще потай Ліда зустрічається із
своїм хлопцем – Грицьком, комбайнером. Вони любляться. Ліда сподівається, що восени
Грицько її посватає. І хай там тато з мамою що хочуть, а вона таки піде за свого Гриця, бо
дуже вже його любить. Він таки її неодмінно посватає, цієї ж таки осені. Тішиться
дівчина, бо вона ще не знає, яка то морока, коли ти замужем. Ліда ще не знає, що заміж-
жя – це не сама тільки любов. Ой, так, так … То й добре, що Ліда ще того не знає. Ще
дізнається. А може й доброю до неї буде доля, то й проживе отак, посміхаючись та
приспівуючи. Якби ж то воно так і було …

А за Лідою вже хлопці, її брати. Вони ще вчилися в школі. Страший, Льонька, і вчив-
ся добре, і слухняний був. А Сергій – ото був баламут, штукар, то й від батька йому до-
бряче-таки діставалося. Але Сергій тим не переймався. Влітку всі садки були його, а взим-
ку – всі ковзанки. Та серце мав добре. Мати не раз казала, що біля Сергія буде вона свого
віку доживати. Та що хлопці ? Їм ще рости та й рости. Що ще про них говорити !
А про Олену … От про неї можна б говорити і ніч, і день – та й ще замало буде. Ну
вже та Олена ! Ні на кого в сім”ї не схожа. Та що там в сім”ї ! В цілому селі не знайдеш
другої такої. Струнка, довгонога, русявим косам, здавалося, замало було місця на гарній,
майже класичній голівці. А очі були зелені. Таких не було ні в кого. Вони робили дівчину
принадною і незвичайною. Олена стояла на ногах міцно. Її не зважився б видавати батько
заміж силоміць. Таку не зломиш, вона сама зламає кого-завгодно. Дивився на неї батько і
хитав головою.
– І в кого вона така ? – питав чи то у Насті, чи сам у себе.
Олена вже працювала. Трапилася їй робота в сусідньому селі, в Осичинцях. Робота не
бозна-яка – по догляду за худобою, за телятами. Але Олена до такого звикла змалку, то й
не боялася і такої роботи. Молоді в бригаді було досить, так що сумувати не доводилося.
Хлопців-залицяльників тримала на відстані. Як погляне на кого своїми зеленими очима !
В тих очах було все, чого не скажеш словами: любов, зверхність, презирство, ненависть і
ще багато чого було у тих зелених очах. А що вже той Тарасик … Він просто боявся тих
зелених очей. Але й долав страх перед ними. Бо що той страх, коли дівчина така гарна ?
Так і манить до себе її стан, її коси. А очі мов кажуть: „Не підходь”. А Олена що ? А нічо-
го. Посміхається та й скаже іноді:
– Тарасику-карасику, а ти пливи, пливи собі.
Скаже отак, обпече своїми зеленими очиськами, аж спаленіє хлопець та й одійде. Не спи
тепер, хлопче, хоч і зовсім не спи, бо перед тобою, як мана, світитимуть оті зелені очі. А
Олені що до того ? Їй байдужісінько.

В тому селі Зойка жила. Дівчина метка і гарна, хоча трохи й легковажна. Багатих бать-
ків донька. Будинок ошатний мали. А самі все більше кудись їздили. Чи на торги якісь, чи
ще що, не дуже турбуючись, чим в той час займалася Зойка. Нехай собі, мовляв. Коли є
гроші, то все можна. А дівчина гуляла собі, не дуже дбаючи, що там про неї люди ска-
жуть. І чим та Зойка привабила Олену ? Тільки тягнуло її до тієї порочної дівчини. А тут

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten − 1 =