Шлях до покаяння

ШЛЯХ ДО ПОКАЯННЯ

скачати у форматі PDF

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

„ШЛЯХ ДО ПОКАЯННЯ”… Ця книжка ввібрала в себе повісті та оповідання,
написані в останні роки. Вона десь перегукується з невеличкою збіркою оповідань
„ТЕРНОВА ДОЛЯ”, що побачила світ у 2002 році. Микола Мушинка на „ТЕРНОВУ
ДОЛЮ” написав гарну рецензію. І цю книжку також можна було б назвати „ТЕРНОВА
ДОЛЯ”, бо чомусь у наших жінок суціль долі тернові. Але „ШЛЯХ ДО ПОКАЯННЯ”.
Якщо подумати, то така назва теж годиться. Отже, приймаємо цю назву і розгортаємо
книжку. А вже потім враження від написаного, яких я, вочевидь, не буду знати. А хотіло-
ся б. Та вже що ? Як буде. Аби тільки знайшлося щире серце, щоб прийняло написане.

 


Я не можу сказати про художню вартість тієї книжки. Про те нехай говорять інші.
Я можу лише сказати те, що вона написана щиро, про людей не вигаданих, а тих, які є
насправді. А вже як та книжка написалася, судити Вам, моїм читачам.
Кожна книжка для автора – плекана дитина. І журиться мати: як складеться доля
її дитини. Так і автор журиться: як складеться доля його книжки, чи знайде вона свого
читача у тому безмежному морі нашої літератури.
„ШЛЯХ ДО ПОКАЯННЯ” – це звичайна світська книжка. Але хотілося б вірити,
що кожна людина врешті-решт таки осмислить своє життя і стане на шлях до покаяння.
Не шукаю тих, хто написав би „анотацію” до моєї книжки. Не хочу, щоб в ній
були байдужі фрази, котрі зовсім нічого не означають. Нехай буде так, як є. Нехай моє
щире слово іде до Вас без всякого супроводу, само шукаючи стежки до Ваших сердець.
Тут нема фальшу, нема облуди. Декотрі розповіді перенесені в книжку прямісінько з
життя, в декотрих я щось змінила, особливо імена. Імена я таки поміняла майже всім
персонажам з тих міркувань, що можливо комусь і не хотілося б, аби його впізнали,
скажімо, односельці. Декотрі розповіді почула від людей, те, що особливо вразило,
взяла у свою книжку „ШЛЯХ ДО ПОКАЯННЯ”. Я не хочу і буду аналізувати свої
твори. Це нудно і нецікаво. Нехай вже їх аналізують читачі. Або просто, без
скрупульозного аналізу, нехай приймуть їх у свої серця, а книжку – у свою домашню
бібліотеку. Намагалася не політизувати. Не тому, що я така аполітична. Мені хотілося
показати жіночі долі, котрі здебільшого залежать від людських стосунків, від моралі
суспільства, від … а втім, Бог лиш знає, від чого залежить доля жінки, отої жінки,
на котру лягає вся тяжкість життя. Люди звикли судити дівчину, жінку, якщо спіткнулася.
Люди судять дівчину, жінку, а вона вже й без них несе свою покуту. Тому не спішімо
судити, аби й самим не бути осудженими.
„ШЛЯХ ДО ПОКАЯННЯ”… Вдумайтеся лишень в назву, а вже потім читайте.
Хочу, щоб персонажі тієї книжки стали перед Вами, як вимальовані. Однак малюнків
до тієї книжки не приймаю. Нехай малює Ваша уява, а я їй допоможу своїм словом.
Побут, одяг, люди … Я не художниця, я – письменниця. Живі-живісінькі мої персонажі
зі своїми радощами та бідами. Тільки бід чомусь більше. Але в тому не моя вина. Моєї
вини тут немає. Життя …
Сміється наді мною місяць, що я шукаю перед Вами виправдання, що моїм персо-
нажам живеться нелегко. І мені жилося нелегко. Що ж тут дивного ? Тепер мені живеться
легше і краще. От тільки б не зурочити. Бо лиха доля – вона така: як почує, що комусь
добре – так і лізе у якусь шпаринку. Не пускаймо її в наші оселі. І нехай нам всім буде
добре. То може й персонажі в моїх книжках повеселішають. Неодмінно повеселішають.

ГРІХ БАБИ МАРІЇ

Село Крутояри правильніше було б назвати Крутогорами. Воно дерлося та й дерлося
вгору, наче той, хто його задумав, поставив собі за мету досягнути найвищої вершини.
Старші люди нарікали на свій гористий край, хоча не зміняли б своє село на ніяке друге.
Це було вже передгір”я Карпат. Грунти тут були здебільшого бідні, каменисті, добитися
якогось урожаю було важко, а напрацюватися треба було досить. Від того людського со-
лоного поту мала б вже зародити земля, а вона все не піддавалася, не хотіла коритися
людині – та й усе. Хоча декому таланило: тим, хто мав землю у видолинках. Тут було
затишно, волого, і земля тут дихала теплом і родючістю. Таку нивку мали і Дудар з
Дударихою, тому були трохи багатші за других, мали оселю більшу та ошатнішу.
А що мали добротну оселю, то вряди-годи і туристи в них на нічліг зупинялися, ті, що
приїжджали край цей подивитися, красою тутешньою помилуватися. Дехто з тих турис-
тів, переночувавши, їхав собі у Божий час, а дехто то й на кілька днів тут залишався.
Дудариха господиня була неабияка, то могла нагодувати гостей смачною вечерею,
сніданком чи обідом – у кого яка потреба була. Туристи їхали собі, а в господарів назби-
рувалася чимала купка грошей. Та що з того ?.. Скажіть-но, і чого воно так, що, коли чоло-
віку таланить в одному, то не таланить в чому іншому ? Отак і їм… А безталання у них
велике: нема дітей. Не те, щоб зовсім не було. Родила Дудариха вже троє. Але вродиться
дитинка, поплаче, похворіє, понидіє – та й умре. І що воно таке – того ніхто не знав. І до
лікарів вже зверталися, і до знахарів усяких – нічого не помагало. Тільки грошам горе.
От у Горпини, приміром: біда латана, і хліб не завжди є, а троє дітей – як огірочки: здоро-
ві, свіжі, хоч малюй їх. Ніколи не заздрила Дудариха ні на чиє багатство, а на дітей за-
здрила. Хоч розуміла, що не можна, що це гріх, а однак заздрила. І нічого не могла з
собою зробити.
З Горпиною колись вони подругували. Майже одночасно і заміж повиходили. Спершу
Варка вийшла за свого Василя – Горпина ще у неї за дружку була, а потім вийшла і
Горпина. Ото майже разом і родили. У Горпини дівчинка – як сонечко, а у Дударихи…
От і зараз носять обидві по дитинці. А що буде – один Бог знає. Вже сплакалася Дудариха
на ніц. Чоловік свариться:
– Чого ти, Варко, те дитя зарання оплакуєш ? Воно ще не народилося, а ти вже його
ховаєш.
– Та як же ж маю не плакати, коли… сам знаєш…
– А ти веселенька ходи, посміхайся, то й воно посміхатиметься. Всі приписи лікарів ви-
конуй. Ну, вітаміни там всякі… Тепер вже маємо в селі свою родилку, їхати нікуди не
треба буде. То може якраз все буде добре. Кажуть, акушерка там толкова.
В родилці порядкувала стара і мудра акушерка баба Марія. Була не тутешня. Звідкись
прибилася у ці краї та й тут осіла. Жила собі самотою. Виділили їй чиюсь стареньку
хатину, що пустувала, упорядили, – отак і жила. Поважна була, відразу й не вгадаєш:
чи лікарка, чи знахарка. Видать, і те, і друге. Люди любили її і приходили до неї з усіма
своїми бідами. А головне – вірили їй: коли вже баба Марія не помогла, то й до лікарів
іти нема чого – не поможуть. І стара до людей горнулася, робила все, аби їм допомогти,
аби їм добре було. Прийди до неї серед ночі з своєю бідою – слова не скаже, а встане і
піде. І коли вже вступала у хату, то тут запановував спокій і надія. От до тієї-то баби Марії
якось увечері пішла Варка Дудариха. Пішла, чоловікові нічого не сказавши. А хіба
чоловік все має знати, що надумала жінка ? Варка ще й сама не знала, чи скаже йому
коли-небудь про свій задум. Ні, таки не скаже. Про те мають знати тільки вони обидві:
Варка і баба Марія. Але ж Варка ще не знає, чи пристане вона на те… Коли б то…
– Добривечір у вашій хаті, – привіталася.
– І тобі вечір добрий. Заходь та сідай.
А сама чаклувала над якимсь зіллям. У хаті пахло чебрецем, м”ятою та ще чимсь таким,
чого Варка і не знала.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen − six =