Шлях до покаяння

16.
заціпеніння, розгубленості чи … якогось незрозумілого переляку.
– Лесю, алло ! Що з тобою ? Ти не хочеш мене бачити ? Чи ображаєшся за щось ?
– Ні-ні … Я хочу тебе бачити, тільки …
Не могла ж вона йому і справді сказати, що у неї нема зачіски і що одягнена вона в
маминому пальті. Мабуть-таки, Галя мала рацію.
– Знаєш що … приходь до мене на роботу.
– На роботу ? – в голосі здивування, а може й розчарування. – Ну … як хочеш. Я прийду.
У Лесиних скронях пульсувала кров. Ну чому вона така дурна ? На роботу !
В те місце, де вона й сама не хотіла і не могла бути. Ну навіщо вона так сказала ? Хіба
не можна було з ним кудись піти ? І раптом зрозуміла, що їй нікуди не хочеться йти,
що вона вже давно відвикла кудись ходити. Вона комплексувала – мусила те визнати.
Куди вона піде ? У неї ні зачіски, ні сучасного одягу …
„То й що ? Адже це Юрко ! Той самий Юрко, котрого я любила, чекала. Так, так, нема
чого критися самій перед собою: і любила, і чекала. А тепер … я маю зустрітися з ним
на роботі … Ну що ж … вже пізно. Так буде. Сама так захотіла”.
Поправила волосся, занервувала, заходила по кабінету.
– Господи ! А може не треба було взагалі зустрічатися ? Ми не бачилися стільки років … і
він змінився, і я. Господи, які дурниці ! Не зустрітися, коли випала така нагода ! Вона б
того собі довіку не простила. А може така нагода більше ніколи й не випаде. Життя
швидкоплинне. Все. Буде, як є. Нічого займатися самоїдством. Кращою я не стану. Як
там казала моя бабця ? Як не полюбить на брудно, то на біло трудно.
І стала чекати. Робота не бралася їй до рук. Яка там робота ! Вона не могла ні про що
думати, нікого не хотіла бачити.
– Хоч би ніхто не заходив, не ліз в очі, не набридав своїми теревенями.

І він прийшов, її Юрко. Чи може вже зовсім не її ? Адже стільки часу пройшло.
Що ж, якщо й так, то чи могла йому за те дорікати ? ..
Він стояв перед нею, змужнілий і розгублений, такий по-колишньому рідний, а
разом з тим … інший. Вже не хлопчисько, а чоловік. Покремезнішав, поширшав у плечах.
А вона ? Вона хіба не інша ? Дивилася на нього і мовчала.
– Лесю !
І зробив крок до неї, і руки протягнув.
„О Боже ! Рятуй мене ! „ – чи то подумала, чи прошептала, а потім зачинила двері
кабінету. Ще майнула думка:
„А що про мене подумають ? А, нехай думають, що хочуть. Нехай хоч з розуму посходять
від тих думок – мені однаково. Я сьогодні належу собі”.
Хтось настирливо стукав у двері, хтось незадоволено щось там казав – це Лесю не
обходило. Не обходило і те, що стара безлиста тополя погрожувала їй голим віттям.
– Я більше не боюся тебе, – хотіла сказати їй Леся, але не сказала, бо зараз її не обходила
навіть та одвічна мовчазна сварка з тією старою тополею, що схожа була на чаклунку.
Влітку вона зумисне для Лесі насипала повно пуху, а Леся від того пуху дихати не могла
і постійно ходила з червоними очима, а восени та тополя сварилася та й сварилася на
Лесю безлистим гіллям. Зараз Леся була щаслива і ні на що не звертала уваги. Навіть на
тополю. Вона слухала Юрка. Слухала – і не чула, про що він говорить. Слухала – і не чула
тих його слів, ніби ті слова були не про неї і не для неї, а з якогось іншомовного фі.льму,
котрий вона дивилася, а слів не розуміла.
– Лесю, невже це ти ? .. Дивлюсь і не вірю.
– Що ? Так змінилася ? Ще б пак ! Скільки років ! Постаріла, розповніла … де вже там
впізнати !
– Не те, не те ти кажеш, Лесю … Обличчя, руки, хода … тільки-от … очі … сумні якісь.
Чому, Лесю ? Я й не спитав … ти … заміжня ?
– Ні.

17.
– І дітей нема ?
– Нема.
– І я … теж один.
І потягнувся до неї, заяснів увесь, засвітився якоюсь приязню чи любов”ю.
– Лесю, а може … давай повернемо минуле. Їдь зі мною. Отак, як стоїш. Поїдемо звідси –
і будемо разом, і будемо щасливі, я певен. У мене є квартира, добра робота. Ну, відважся,
Лесю. Ти ніколи не пошкодуєш.
– І куди ж ти мене кличеш ?
– Як куди ? В Дніпропетровськ. Хіба це має значення, куди я тебе кличу ? Головне – щоб
ми були разом.
Леся не знала, чи їй плакати, чи сміятися. Розуміла, що нікуди вона не поїде, що це
неможливо, що того ніколи не буде, а все ж щось гріло її душу, щось зворушило її аж
до дна. І тепер Леся знала, що світ прекрасний, що навіть осінь перестала бути страшною.
Осінь буде сумувати разом з Лесею потім, коли Юрка у Львові не буде. А тополя ? На неї
просто не треба звертати уваги, як і на Лесиного шефа, як і на всіх інших, що оточують її.
От і все.
– Лесю, чому ти мовчиш ?
– На жаль … – зітхнула. – У мене хворий тато. Як я його залишу ? Мама теж не зовсім
здорова. Куди мені ? Спасибі, що покликав … через стільки років … але …
– І знову ти собі не належиш. Ну як же так ?
– Очевидно, так було, так є і так буде. Коли ти їдеш ?
– Завтра.
– Завтра ? Конче завтра ?
– Так. Інакше не можна. Робота.
– Ми з тобою більше не побачимося ?
– Ні. А втім … не знаю. Може, ще завтра встигну забігти. Хоча не хочу даремно обіцяти.
– Я хочу, щоб ти був щасливий.
– Дякую. Ми могли б бути щасливі удвох.
– Доля того не хоче.
– Не доля, а ти.
– Я ? – в очах заблисли сльози. – І ти так подумав ?
– Пробач. Я розумію. Але … жаль.
– І мені жаль, – сказала пошепки.
Прощалася з ним, наче з білим світом, наче з своїм останні шансом на щастя. Власне, так
воно й було. І не було більшої печалі на всій землі. А за вікном стояла безлиста тополя і
осінь. Сумна осінь без присмаку … Вона судилася їй на всі подальші роки. Життя тривало,
ніщо в її житті не змінилося, треба було жити далі. А сил не було, зовсім не було. І Леся
не знала, куди вони поділися, ті її сили. А може й не було їх ніколи. Може й так …

Того дня ніхто її не займав. Наступного дня також. Ніхто до неї ні за чим не
звертався. Навіть шеф. Ніхто у неї ні про що не розпитував. Навіть Галина. Щось таке
було на Лесиному обличчі. А що ? Про те всі мовчали. І осінь мовчала. Ходила собі по
Львову, сіра і мовчазна, сіяла дрібним дощем, була з присмаком смутку, а може й зовсім
без присмаку …
Юрко поїхав. Так більше й не зайшов. Лише зателефонував, сказав, що не встигає.
Вибачався. А чого вибачатися ? Життя … І сміялася з Лесі безлиста тополя за вікном.
– Ага ! А я тобі казала !
– Замовкни. Нічого ти мені не казала. Ти просто старе опудало. Тебе однак скоро
зрубають.

А вдома на Лесю чекала нові прикрощі: у батька якісь незрозумілі болі по всьому

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − one =