Шлях до покаяння

бити з дерева, пластиліну, шити, вишивати, малювати, – словом, хто з вас вміє хоч щось
робити, беріться за справу. Потім ми запросимо жителів села, зробимо ярмарку, де всі
ваші роботи будуть продаватися. Виручені кошти будуть покладені власникам на їхні
рахунки. Всі наші майстерні – до ваших послуг. Все. Можете розходитися. Вихователів
прошу залишитися.

Через кілька днів до Михайлика підійшов здоровань з 9-го „Б”. У нього були величез-
ні кулачища, що відразу впадали в око. Мабуть тому хлопець зумисне не ховав руки в
кишені.
– Ти Михайло Федощук ? – спитав наче аж грізно, аж у Михайла кров захолола.
– Я, – відповів Михайло, намагаючись триматися якомога спокійніше.
– А мене можеш називати Вольдемар. Тепер я твій шеф. Зрозумів ?
– Зрозумів.
– Хто полізе, скажеш мені, я йому дам в голову. А з навчанням у тебе як ?
– Нормально.
– Ти дивись мені, старайся, щоб мені за тебе не було стидно. На виставку щось робиш ?
– Та … хочу зробити вітрячка. А ще я малюю.
– Ну, давай, дерзай. Я потім зайду подивлюся. Якщо щось – то до мене. Затямив ?
І Вольдемар пішов. А Михайлик подумав, що в жодному випадку ні за чим до нього не
звернеться. Хоч би там що ! Бр !
Михайлик вже давно хотів зробити вітрячка, справжнього, такого, щоб крутився.
Моторчик, блок живлення … все це буде не важко. А вже як він його розмалює ! Треба,
щоб крила були яскраві. І хлопчик засів за роботу. Дещо у Михайлика було з дому, дещо
знайшлося в майстерні, а блоки живлення довелося купити. Коли вітрячок ожив, закрутив-
ся, Михайлик ледве в долоні не заплескав. Довкола світилися очі ровесників. Тільки й
чулося:
– Ух ти !
– Як же він крутиться !
– А крила, крила які !
Зайшов і Вольдемар: теж захотів подивитися на успіхи свого братана, як він його називав.
Довго стояв, дивився, а потім плеснув Михайлика по плечах:
– Молоток ! То – річ ! Я б не зміг таку штуку зробити.
Окрилений Михайлик пішов з хлопцями на обід, а після обіду збирався показати свого
вітрячка вчителю праці.
Коли хлопці після обіду зайшли у майстерню, на них чекала неприємна несподіванка:
поламаний вітрячок лежав на підлозі. Всі стояли приголомшені. Михайлик з усіх сил
стримувався, щоб не розплакатися. Ще тільки того бракувало !
– Ну кому завадив мій вітрячок ? – розгублено питав Михайлик. Хлопці мовчали. Потім
хтось сказав:
– Це Борко – сто процентів !
Але ж доказів ніяких не було. А якби й були ? То що ? ..
Тут у майстерню вбіг Вольдемар.
– Михайле, де вітряк ? Своїм хлопцям хочу показати. Занятна штука.
Михайло похмуро на нього глянув:
– Нема вітрячка …
І тут Вольдемар побачив сумних хлопців, що понуро стояли над уламками вітрячка.
Вольдемар оскаженів:
– Хто ? – грізно запитав у хлопців. Всі мовчали. І знову хтось сказав:
– То тільки Борко ! Його робота.
Борка не любили. Він не одного довів до сліз своїми збиткуваннями. Але хтось-таки
за нього заступився.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen − seven =