Шлях до покаяння

ГОСПОДАРСЬКА ДОЧКА

Петро Шепета був хлопець бідовий. Саме парубочого віку добігав: ще й не парубок,
але вже й не пастух. На такого дівчата задивляються, бо ще нічий, ще, либонь,
нецілований. А той Петро ще й з біса гарний був: станом високий, очі, як вуглини, чуб
густий, палахкий – очам млосно. А вже як заспіває, то хоч серце вийми з грудей та йому
віддай. Отакий той Петро Шепета. Старші дівки зітхали: замолодий. По війні кожен
парубок на вагу золота. Що вже та війна наробила, скільки того цвіту парубочого
викосила. А ті другі в Сибірі або постріляні, в бандерівцях побувши. Про них і говорити
не можна, хіба що думати. От думати можна, бо то були орли, а не хлопці. А де вони ?
Гай-гай ! Нема. Сила солому ломить. Ой, ні, не солома то була, ой, не солома. Дуби, а не
хлопці. Повиривало їх з корінням. От і зітхають тепер дівчата – нема. Плачуть тепер їхні
матері, не знаючи, де могили синів. Плачуть, а що з тих сліз ?
Шепетиха тихенько тішилася, що доля оберегла їй сина Петра. На фронт не взяли, бо
ще малий був, у бандерівці не пустила, бо таки ж малий був. Що ж йому ? Ще й
п”ятнадцяти не було. Аж плакав Петро, а вона таки не пустила. От і має тепер парубка на
все село. Молодий ще, а вже дівчата за ним он як зорять. Посміхається Шепетиха. Але ж
соромно тішитися своїм сином, коли чужі … Вічна їм пам”ять і Царство Небесне ! А
Шепетиха таки потай тішилася Петром, бо сподівалася онуків дочекатися. Шкода тільки,
що батько не дожив, чоловік її, Степан. Ото б тішився. Та війна ковтнула її Степана. І
Мокрина витерла скупі сльози, бо вже всі їх виплакала.

Як з Бережан до Кадри
січовики манджали,
там краєлось серденько
від горя і печали.

О, це вже її Петро з поля повертається. Попереду лине пісня, а за піснею же її син.
– Петре, ти б обережніше з тими піснями. Не всяку пісню співати можна. Маєш теє знати.
Бо як донесе хтось, то буде тобі ! Ще й мені зостанеться.
– Овва, мамо ! Вже й співати не можна ? А що ж тоді можна ?
– Та можна, сину, співай собі. Та не все. Такі часи.
– То що ж мені співати ? „Із-за гір та з-за високих ?” Чи про двох соколів ?
– Не знаю, сину, але тих пісень не співай.
– Так їх же, мамо, всі співають. І ніхто не боїться. Бо то наші пісні. Донесе хтось ? Хто
донесе ? Та я йому …
– Ой, сину, сину, молодий ти ще і Слава Богу, що молодий.
І Шепетиха зітхнула. А Петро, пораючись, вже наспівував другої.

Ой, на горі, на Маківці
там б”ються січовії стрільці.
Хлопці, підемо,
боротися будемо
за Україну, за вільнії права.

– І що ти йому зробиш ! – сплеснула руками Шепетиха та й пішла до хати. Петро
посміхнувся.
– Мама всього боїться. Їй за кожним кущем вовк ввижається. І чого ті старі такі ?
І зітхає. Він і сам дещо пам”ятає. Вже не такий і малий був. Та ж, либонь, минулося. А
мати все ще боїться.
– Ну, та дарма. Щось я сьогодні загаявся. Треба скорше поратися.

2.
Поспішав Петро. І не даремно поспішав. Бо ж його сьогодні чекає … дівчина ! Таки та
кароока, найкраща, яку намислив собі, намріяв у солодких парубочих снах. Ганя ! Його
Ганнуся ! То тільки мама думає, що він маленький. Та й заспівав радісно, аж вечір
засміявся.

Ганю моя Ганю !
Яка ж ти дівчина !
Кажеш, що ти вірна
І що мене любиш,
а ходиш з іншима.

І обірвав тут пісню на півслові. Ні, його Ганя не ходить з іншими. Вона тільки його
любить. І хоч її батьки – господарі на все село, а він – харпак горопашний, але вони з
Ганею таки поженяться. Аби там що – поженяться ! А якщо по правді казати, то не такий
він вже і харпак. Пара коней – це не абищо.
Переповнене молоде серце не вміщало всіх почуттів, і вони виливалися,
вихлюпувалися у пісню, бо то була не пісня, а друге Петрове серце, друге його життя.

Світи, місяць, нічку,
нех перейду річку.
Світи, місяць, нічку,
нех перейду річку –
до дівчини на всю нічку.

І вже вмитий і причепурений, з піснею на устах і коханням у молодому серці йшов
Петро через город у той садок, до тієї старої груші, де на нього чекала його Ганя, його
голубка, його перша в житті дівчина.
І незчувся Петро, як були вже удвох. Стара груша ховала їх від всього світу. Обіймав
стан дівочий, цілував її личко, її карі очі. Ох, та любов, молода і солодка, і ненаситна. А
час біжить, як дикі коні.
– Мушу йти, Петрику, мій лебедику, – стрепенулася дівчина.
– Ну ще хоч трішечки постій зі мною. Бо це ж я тебе так довго не побачу.
– Аж цілий день, – засміялася притишено.
– А хіба ж це мало ?
– Мушу йти, щоб мої не похопилися.
– Та чи довго ми ще від них ховатися будемо ?
– Ой, не знаю.
– Як це ти не знаєш ? А коли я восени посватаю, невже гарбуза піднесеш замість
рушників ? Ти тільки скажи, то я ті гарбузи повириваю не тільки на твоєму городі, а й
у всьому селі.
– Та я б за тебе, козаче, хоч зараз, якби моя воля. Але ж батьки. Сам знаєш. Їм багатство
сниться.
– Та де ж я їм того багатства візьму ? Уже б і чортові душу продав – так той товар не дуже
тепер в ціні.
– Свят ! Свят ! Свят ! Не кажи такого проти ночі. Та цур їм з тим багатством. Набридли.
– То це вони вже для тебе й жениха придумали ?
– Авжеж, що придумали.
– І кого ж ?
– А ти нібито й не знаєш ! Їх же два таких господарі, на все село. Мій батько та Гайдук.
– І що, за Гайдукового Івана тебе хочуть віддати ?
– Та ж не за кого іншого.
– А ти що ?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 + four =