Шлях до покаяння

охочі. Коли погана новина, позітхають, пожуряться, поспівчувають, хтось – щиро, а
хтось – вдавано, як то завше буває. Коли добра новина, хтось потішиться чи позаздрить,
а хтось почне судити… Люди – як люди: їм би лише сенсації. І в Крутоярах – як скрізь.

А Марія і справді приїхала в Крутояри не просто так. Всі ті роки вона мучилася
тяжким гріхом. Відбувала покуту не на тамтому, а на цьому світі. Двом жінкам, Горпині
та Варці, поміняла дітей. Зробила це не з користі, не за гроші, а пошкодувала Варку
Дудариху, що діти у неї вмирали. А через те і вмерти не могла, хоч давно була пора. Довго
Марія вагалася, збиралася з силами і таки приїхала в Крутояри. А приїхавши, не знала, з
чого має почати. Поміж людей розпитала про Горпинину наймолодшу – Орисю. Сказали
їй, що дуже хворіла маленькою. Намучилася з нею Горпина.Скільки вже по тих лікарях
та знахарях виїздила, скільки тих грошей вивозила ! Але дитину таки виходила. А як
перейшла за якийсь поріг, то й поправилася дівчина, і хвороби її полишили. Там така
дівка. Либонь, заміж збирається.

– Слава Богу, – перехрестилася Марія. А губи по-старечому шепотіли чи то якусь молитву,
чи благословення.
– А як там арка Дудариха ? – спитала стара.
– Та що Дудариха ? Живе, багатіє. Ото, може, пам”ятаєте, діти в неї чогось вмирали ? То
наймолодша якось виховалася, дякувати Богу, здорова. Теж, либонь, має хлопця.
Та це не заспокоїло Марію. Гріх – він гріх: точить людину з середини, як іржа залізо.
Пішла Марія найперше до сільського священика. Теж старий був і сивий. Вже й тяжко
йому було свої обов”язки виконувати. Та нікого йому на заміну не присилали. То й
трудився. Ото до нього і прийшла Марія і в щирій сповіді розказала йому про свій гріх.
Задумався сивий старець, а потім виніс покуту:
– Мусиш покаятися перед тими жінками, перед їхніми дітьми і перед селом. Тільки тоді
тобі полегшає. А я тобі твій гріх відпускаю і буду за тебе Бога молити, аби він тобі цей
гріх простив.
Вийшла Марія з церкви. Здавалося, що вітер нею хитав, що ноги її не тримають і вона
ось-ось впаде. Але правду сказав священик: легше їй після сповіді не стало. Треба було
йти до людей. А як ? Сил не було. Та мусила йти, бо то її покута така тяжка, як її роки, як
її неслухняне тіло, котре вже давно просилося в землю.

У Горпини світилося: ще не спали. Воно, звісно, пізно, але більше надії застати всіх в
хаті. Бо вдень що ? Порозходяться по роботах – шукай їх. А їй треба, щоб всі були. Баба
Марія переступила поріг – і всі здивовано дивилися на неї.
– Добрий вечір Вам у хату, – привіталася.
– І Вам вечір добрий, – відповіли. – Проходьте та сідайте. Нехай в нашій хаті все добре та
старости сідають.
І стара сіла на низенькому ослінчику, а сівши, зітхнула: таки добралася, здолала ту круту
гору, що вела до Горпининого обійстя.
– Як, бабо, маєтеся ? Чи дужі ? – спитала Горпина, аби щось спитати, але вже не здивова-
но, а співчутливо дивилася на бабу Марію.
– Та де там вже та моя дужість ! От … волочу ноги, доки Бог смерті не дає. А він все не дає
та й не дає.
– Е, бабо, гріх таке казати. У Бога все відміряно. Він сам знає, кому скільки належиться.
Тепер всі дивилися на Марію запитально: що вона скаже ? Чого прийшла ?..
– А прийшла я до Вас не просто так.
Того могла й не казати: це й так було зрозуміло. Спокійна, як час, байдужа, як вічність,
вона сиділа рівно, як свічечка, і дивилася на образи.
– Я б може сама й не прийшла сюди – не вистачило б духу. Та священик звелів – покуту
мені таку визначив… за мій тяжкий гріх.
– Всі ми грішні, бабо, – поважно сказала Горпина. – Один тільки Бог не згрішив. А люди-

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + 15 =