Шлях до покаяння

8.
– От сам собі і наливай. Але ти завтра голови не зведеш. А на роботу треба йти.
– Дурня ! І наллю. Думаєш, не наллю ? Тебе послухаюся ? Я тебе й так забагато слухаю-
ся.
„Так, мамине віяння” – подумала я. А Микола встав, від стіни до стіни таки дійшов до
холодильника, відчинив його, взяв звідти пляшку і, не зачинивши холодильник, рушив до
стола. Я вже хотіла встати, щоб зачинити холодьник, але тут пляшка вислизнула з Мико-
линих рук і … далі почалися Миколині матюки, яких я досі від нього не чула.
– Казав тобі … твою мать ! Тримай в пластикових …
Ледве дійшов до стола і плюхнувся на стілець. Я дивилася на нього, як на чудо якесь.
Потім встала, зачинила холодильник. Хотіла прибрати розбиту пляшку, та Микола сказав,
тихо, але владно:
– Сідай, Оксано, прибиреш потім.
Я сіла. Мусила вже витримати цю комедію чи трагедію до кінця. Тільки ще подумала:
„Як там діти ? Андрійко, певно, Василька спати поклав”.
– Ми, Оксано, мусимо з тобою розвестися. Чула ? Бо інакше мати машину не дасть.
Тимчасово розведемося. Нехай тільки машина буде в моїх руках, а там … Чула, Оксано ?
Чула, я все чула. Тепер пересохло у мене в роті. Тільки мені не помогла б і горілка. Я,
мабуть, зблідла. Микола спробував заспокійливо мене обняти, та я з огидою скинула його
руку, наче відкидала гадюку. Зараз він був мені огидний.
– Дурна ти, жінко ! У нас буде машина, будуть гроші. Заживемо тоді … але … Але мусимо
тимчасово розвестися. Тим-ча-со-во !
– А діти, Миколо ?..
– Що діти ! Хто ж про них забуде ? Аліменти … Та й так …
Ні, я не плакала. Це буде потім. Я тільки сказала:
– Ходімо, чоловіче, спати. Час пізній. А тобі завтра на роботу.
– Ходімо. Я тобі сказав. Все. А тепер ходімо.
Я ледве довела його до ліжка, допомогла роздягнутися і лягти. Собі постелила на канапі в
залі. Заглянула до дітей. Діти спали. Я також лягла. В голові була якась каша. Треба було
у всьому розібратися. Ні, то не була п”яна маячння – і я це зрозуміла. А що ж це було ?
Потаємна мрія Миколиної матері. З того часу, як ми з Миколою зійшлися, вона тільки й
думала, щоб нас розвести. І таки доб”ється свого. Так, доб”ється. Тепер я була в тому
впевнена. А все та клята машина. Мати вже знала, на якому конику до Миколи під”їхати.
Микола мріяв про машину з того часу, як я його знала. А правильніше б сказати – мріяв
про неї з раннього дитинства.
Це було вражаюче. Було найдивніше те, що я навіть не плакала. Це мабуть тому, що
я по-справжньому не вірила, що таке може бути. А хіба ж могло ? Микола і я – розлучені !
Адже це той самий Микола, що пішов зі мою жити в намет. І ми ж були щасливі. Ні, я ні-
чого не розуміла в тому житті.
Вранці Микола, як я і казала, не міг звести голову. Він голосно стогнав, але я не
підходила. Мене розбирала злість: навіщо було стільки пити ? Нехай звикає обходитися
без мене. Нарешті він таки мене покликав:
– Оксано.
Я підійшла і мовчки стала на порозі до кімнати.
– Оксано, голова болить.
– Розумна б не боліла, а дурна нехай болить.
– Ні, без жартів, дуже болить.
– А я тобі що зроблю ? Не треба було стільки пити.
– Не сердься, Оксано. Тут таке … дай чогось напитися.
Я принесла пляшку з мінеральною водою. Микола відпив трохи.
– Послухай, Оксано, а може, мені випити горілки ?
– Тобі ж на роботу.
– Я знаю. Але ж голова шалено болить. Налий мені тієї, що в холодильнику.
– Нема в холодильнику. Ти її вчора розбив.
9.
– Я ?
– Та не я ж.
– А чого я не пам”ятаю ?
Я знизала плечима. Намагалася бути спокійною, але злість все дужче розбирала мене.
– Ну … я пішла готувати сніданок.
– Для мене не готуй. Я їсти не буду. Ото назюзявся я вчора ! Як свиня !
– І Василькові цукерків не приніс. А він чекав. І як ти тепер дітям в очі подивишся ?
– А вони бачили ?
– Певно, що бачили, не сліпі ж.
– Ти на мене сердишся, Оксано ?
– Ні, я осмислюю те, що ти вчора сказав.
– А я тобі все сказав ? Їй-Богу, не пам”ятаю.
– Та сказав. А от чи все – того не знаю.
– Не сердься, Оксано, так треба.
Отут я вже розплакалася, хоч потім і картала себе за ті сльози.
– Кому треба, Миколо ? Матері твоїй треба ?
– Нам треба.
– Нам ? І дітям нашим ? Опам”ятайся, чоловіче. Невже ти сам не розумієш, що мелеш
дурне ?
– Ну як же я маю тобі все пояснити, щоб ти нарешті зрозуміла ?.. Спадок ! Машина і
чимала сума грошей. Краще я не буду її тобі називати. Але в заповіті написано: „Якщо він
опам”ятається”. Розумієш ?
– Ти, Миколо, дурень. Заповіт – це офіційний документ, і не може бути, щоб там писалися
такі дурниці.
– Так мати казала. А чого б їй брехати ?
– Знаємо, чого.
– Ти, Оксано, просто настроєна проти моєї матері.
– А вона проти мене ? Та не будемо про це … А як же ж з твоїми принципами ? Чи не ти
казав, що тобі начхати на їхнє багатство ?
– Та я казав, я. Але, розумієш, я не можу припуститися, щоб моя Галька з отим своїм бун-
дуючним індюком мала все, а я – нічого.
– Але ж це твоя сестра.
– То й що ? Я ж також син свого батька, а не байстрюк якийсь.
– Миколо, востаннє кажу тобі: вгамуйся. Викинь з голови всі ті дурниці. Хіба ж ми з
тобою не були щасливі без того багатства і тієї осоружної машини ?
– Щасливі ! Цілком ! А ти знаєш, моя розумна жінко, скільки я Сергієві заборгував ?
– Будемо потрохи віддавати. Він нас не приспішує.
– Довго будемо віддавати.
– Я ж тобі казала: не треба все відразу, а ти …
– Отак ! Тепер я ще й буду винен.
– Не треба, Миколо, сваритися. Краще вставай, бо вже час на роботу.
– Але я не можу !
– Ну, як знаєш. Але незабаром Терентійович подзвонить.
Терентійович був бригадиром тракторної бригади. Він любив порядок, дисципліну, і всі
трактористи його трохи побоювалися.
Микола таки поплентався на роботу. А невдовзі зайшов Сергій.
– Де той придурок ?
– Та … пішов на роботу.
– Я бачив його вчора. Зовсім ніякий був.
– Що робити, Сергію ?
І я заплакала.
– А нічого не зробиш. В голову йому засіла машина. Я вже і просив, і умовляв – нічого не

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − seventeen =