Шлях до покаяння

16.
– Петре, чого ти ? Казали ж тобі: не думай ні про що. Нехай кінь думає – у нього голова
велика.
– І все-таки людина має думати. А ти, не подумавши, взяла на себе таку непосильну
ношу – сліпого чоловіка. А я, не подумавши, погодився. Втішився, що знайшовся хтось …
– Схоже, що ти жалкуєш ? – дівчина аж розсердилася. – То кажи, доки ще шлюбу не взяли.
– Та ні, Ганю, я не жалкую. Я щасливий. Тільки от ти, біднятко моє. Що ти робитимеш на
світі зі сліпим чоловіком ?
– Щасливий ! Щось по тобі не видно, щоб ти був щасливий. Насупився, як та чорна хмара.
А мене не жалій. Знала, на що йшла. І той лікар схвалив. А він людина освітчена, сам
бачив … Знаєш.
„Не можна вживати тепер того слова – бачиш, щоб не різало його” – подумала і
зашарілася.
– Не треба, діти, – втрутилася Шепетиха. – Якось воно буде. І я ще, Богу дякувати, при
здоров”ї. Допоможу, чим зможу. Аби тільки лад у хаті був. Та ще треба шлюб взяти, щоб
злі язики не плескали чого не слід.
Другого дня була субота. Шепетиха з Ганною бігали, метушилися: завтра Ганна з
Петром мали брали шлюб. Ніякого весілля не затівали: не до того зараз. Але щось
приготувати треба – люди зійдуться. Найперше Ганна побігла до своїх дівчат: до Ліди,
до Галини та Мар”яни.
– Дівчатонька любі, дружечки мої, проведіть мене завтра до шлюбу. З вами я дівувала, з
вами й хочу до церкви йти, щоб під вінець стати.
І плакали, і раділи з такої оказії. Звісно, дівчата. Воно б тієї радості більше було, якби
не те лихо з Петром … Зітхали, не по літах серйозні та задумані.
– А до своїх не підеш ? – спитала Мар”яна. На неї замахали руками.
– Ти що ! Її можуть набити, замкнути, і взагалі не відомо, що їм прийде до голови.
– Її батько такий навіжений. Пробач, Ганю.
Ще трохи поговорили, обмірковуючи, що і як воно буде.
– Ой, дівчатка, мушу я вже йти, – похопилася Ганя. – Бо роботи так багато, що не
продихнути.
– Ага, свекрухи боїшся, – засміялися і тут-таки вирішили йти гуртом, аби чимось
допомагати.
Покликали на завтрішнє вінчання і Петрових хлопців. Там, те весілля, немає місця
для смутку. І хоч музики тут були – Степан з гармонією, та все ж танцювали – аж кувява
здіймалася. День видався гарний, небо прояснилося, здавалося, що літо на часинку
повернулося, немов щось забуло. А вже „запорожців” тих було стільки, що Шепетиха
не встигала виносити для них частування. Всім було цікаво, що ж то за весілля таке.
Петро розпогодився, здавалося, і про своє лихо забув. Іноді покрадьки зітхала Ганна:
нема матері. Бо про батька їй було байдуже, не боліло. А от що без матері … Як сирота.
А ще боялася, аби не надійшли брати. Вони, коли вип”ють, то можуть наробити
карамболю. Щоправда, хлопців є досить, так що було б кому їх спинити. Але не хотілося
б ніякої бійки. Та вони не прийшли: видно, батько заборонив. Не могли ж вони не чути.
„Десь там моя бідна мама за сльозами світа не бачить” – вряди-годи думала Ганна. Та
намагалася відігнати ті думки. Мусила ховати свій смуток, аби часом хто не подумав, що
вона журиться, виходячи за Петра. Знала, що люди дуже цікаві до чужих радощів, а ще
більше до людських бід. Знала, що пантрують за молодими цікаві людські очі, і не завжди
доброзичливі, аби все постерегти і завтра розказати, що і як тут було. Особливо для тих,
хто з якоїсь причини тут не був і нічого не бачив. Часом і стара Шепетиха сльозу
витирала: чи такого ж весілля хотіла вона для свого сина-одинака ? Та мусило бути так,
як є. І посміхалася крізь сльози, дивлячись на молодих.

Якось видався напрочуд гарний день. Ще зранку, йдучи по селі, Ганна здалеку

17.
угледіла баских коней свого батька. Побачила і троє людей на возі. Вочевидь, батько з
братами в поле поїхав.
„Я хутенько побіжу до мами” – подумала молодиця, і її серце так закалатало у грудях,
що вже не могла та й не хотіла його спиняти. Не забула вона за матір, ні на хвилинку не
забувала за стражденну мученицю. Злинула б до неї голубкою, щоб заспокоїти, витерти
її сльози, бо знала, бо відчувала, як мати побивається за нею. Та не хотіла потрапляти на
очі батькові та братам своїм. Не боялася їх. Тепер Ганна вже нікого не боялася. Вона
просто не хотіла, щоб хтось бодай спробував затьмарити її щастя. А тепер ось нагода
така випала – мати сама. Бігла, не чуючи землі під собою. Як у дитинстві колись бігала.
Вона б і черевики із ніг скинула та й побігла б боса, якби не посоромилася. Що люди
скажуть ? Ганна вже навіть не дівчина, а поважна жінка. Та все ж бігла, ніби за нею хтось
гнався.
Ось вони, рідні ворота. Мати саме подвір”я замітала. Старий Мерехта у всьому
порядок любив. На те, що рипнули ворота, мати і голови не підняла – видно, не розчула.
Та заскавучали собаки, рвучись з ланцюгів – не раз і не два Ганна їм їсти виносила – не
забули, крутили хвостами і аж пританцьовували. Мати нарешті підвела голову – і
побачила блудну дочку свою. Обидві заплакали і кинулися одна до одної.
– Мамо …
Та й заніміла.
– Як ти могла ? – докір з материних грудей.
– Мусила, мамо. Ви знаєте.
– Хоч би була сказала …
– Була ніч. Я не хотіла нікого збудити.
– Нехай тобі Бог простить, моя дитино, як я тобі прощаю. Як тобі там ?
– Та добре, мамо. Тільки за вами дуже затужила.
– Чому ж раніше не прийшла ?
– Не хотіла з батьком зустрічатися. Та й з братами. А тут бачу – в поле поїхали. Я й
прибігла.
– Що ж ти наробила, доню ? Ганьба на все село. Ти ж таки господарська дочка. Нащо
тобі каліка ?
– Я, мамо, його люблю. Я, мамо, краще старчихою буду, ніж господинею за Гайдуковим
Іваном.
– Ой, доцю, ми, либонь, скоро всі старцями станемо. Про колгоспи чула ?
– Та чула вже.
– До вас ще не приходили ?
– Ще ні. Я, мамо, певно, єдина, що зраділа тим колгоспам. Своїм навіть про те нічого
не кажу, щоб не розсердилися.
– Свят ! Свят ! Свят ! Бог з тобою ! Чого це ти зраділа такій напасті ?
– Подумала собі, що без поля може й батько людиною стане. Бо поле йому світ заступило,
серце на камінь обернуло.
– Опам”ятайся, дитино. Що ти таке говориш ? Батько хоче тобі …
– Тільки не кажіть, що батько хоче мені добра. Бо віддати мене за лютого нелюба – це
не добро, мамо. Але годі. Минулося. Тепер нас з Петром вже ніхто не розлучить. І поля
не буде, бо все заберуть до колгоспу.
Раптом мати заметушилася, руки у неї затремтіли.
– Ходи, я дам тобі меду, сала, свіжих ковбас начинила. Хто їх стільки їсти буде ?
– Не треба, мамо. У нас все є.
Мати образилася.
– Не хочеш від матері ? Я ж добре знаю, що у Шепетихи меду нема. Щільниковий, як
золото.
І заплакала. Ганні стало жаль матір, стару, немічну. Вона любила її.
– Добре, мамо, добре. Я візьму трохи меду. Та й ковбасу візьму. Аби тільки тато вас не
сварили.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 1 =