Шлях до покаяння

23.
Є що послухати, скажу я вам. Я вже не раз їх чула, а ніколи не обминаю, щоб ще
послухати.
– Що, Гандзуню, підемо ?
– А потім як додому ?
– На вечірній поїзд встигнемо. Так мені вже корить послухати, як ото сліпі співають.
Та ще й з бандурами.
– О, то таки є що послухати, – сказала жінка. Її, видно, зацікавила та молода пара.
– А ви, певно, влаштовуватися ?
– Так, – сумно мовила Ганя. А Петро докинув, жартуючи:
– А дівчата ж тут є ? Бо я самих тільки хлопців чув.
– Є, є й дівчата, – запевнила жінка, – вони просто в інших цехах працюють. От з роботи
прийдуть – заспівають, задзвенять – мертвого піднімуть. Такі славні та співучі. А господи-
ні з них які – не повірите.
– О, Ганю, то я залишаюся.
Якби Петро побачив, як засмутилася Ганна, то він би так не жартував. Але він того не
бачив та й продовжував:
– Вдармо ж об землю лихом-журбою.
Ганна мовчала.
– Ти чого ? – нарешті похопився Петро.
– Та я нічого, – її голос, її тон не віщував нічого доброго. – Але ти тут не залишишся. Бо
інакше …
– Ти це насправді ? Але ж чому ?
– Це, Петре, дуже страшно. Сліпі, з палицями … Їх так багато. Коли один, то це нічого. А
коли багато, це дуже страшно. Скажи, а ти також будеш з такою палицею ?
– Звичайно, буду. Хіба ж я не сліпий ? Це хтось добре придумав – все-таки якась
засторога.
– Ні, Петре, ні. А потім … ті дівчата … ти так зацікавився.
Петро зареготав.
– Та я ж пожартував. Хіба ж ти жартів не розумієш ?
Петрові навіть лестило, що дружина його ревнує.
– А хто тебе знає ? З таких жартів, знаєш … може щось і вийти. Мене поруч не буде. А
ти ще молодий, неспрацьований.
– Чи ти, жінко, з дуба впала ? І як тобі таке дурне до голови прийшло ? Та ж ти у мене
найкраща в світі. Другої такої більше нема. Хіба ж би я тебе на когось проміняв ? Ось
хочеш – я тебе отут при всіх поцілую ?
– Ні-ні ! Ти що ! Не треба.
– Тоді дай слово, що більше таких дурниць не казатимеш.
– Коли ж та відьма так вже тих дівчат розхвалила.
– І зовсім вона не відьма, а симпатична жіночка. Чого ти на неї ? І заговорила з нами, і
розказала нам все. Та вона ж і хлопців хвалила, Гандзуню. Просто ти того не помітила.
Таке дурне тобі в голові. Я ж роботи шукаю, а не дівок.

Вони сиділи у маленькому затишному клубі. Людей було повнісінько. Люди
поводили себе галасливо, перемовлялися, перегукувалися. Відразу було зрозуміло, що всі
вони тут добре знають одне одного. Тут були і чоловіки, і жінки, і старші, і зовсім ще
молоді. Петро до всього дослухався, ловив ті голоси, ніби відкривав для себе якийсь
новий світ. Це був його світ.
– Ганю, – тихо спитав Петро, – то все сліпі ?
– Ні, не всі. Є тут і такі, котрі бачать. Та й серед сліпих не всі однакові: є такі, що трохи
бачать, а є такі, як ти. Чуєш, як стукотять їхні палиці ? Я не хочу, Петруню, щоб ти ходив
з такою палицею. Це дуже страшно.

24.
– А коли я гулю на лобі наб”ю, це, по-твоєму, не буде страшно ?
– Ну чому обов”язково гулю ?
– А тому, серденько, що тебе зі мною не буде, і я буду ходити сам. І ходити по місту, і
їздити трамваями, як всі.
– Ти ? Сам ? Зовсім сам ?
– А з ким же ?
– Я думала, що тут є спеціальні люди, котрі таким допомагають. Хоча б на перших порах.
– Ні, дорога моя, все треба самому. А ти хіба не бачила, як там ті хлопці біля цеху ?
– Та бачила. Але щоб ти … Такого я собі не уявляю.
Але тут на сцену вийшли хлопці з бандурами. І тільки вони вийшли, настала тиша.
Хлопці сіли на стільці, і вже мали починати свій виступ. Серце у Петра пірнуло кудись
глибоко-глибоко. І він завмер, наче зовсім не було його на світі. А коли у залу впали
перші звуки бандури, Петро забув, де він і хто він. Його душа злилася з піснею і витала
десь аж під небесами, аж над степами і ярами, там, де гуляв Максим, гуляв батько. Ой, що
ж та пісня здатна з чоловіком зробити !

Як наїхали вози з України,
розійшлися круторогі по долині.
Гей, гей, по долині.

Здавалося, Петро співав разом з ними, з тими хлопцями. Він подумки вимовляв,
виспівував кожне слово. А як не знав, то хтось наче йому підказував, яке там слово мало
бути.

Де ж ви, хлопці-запорожці,
сини вольной волі ?
Чом не йдете визволяти
нас з тяжкой неволі ?

– Ого, хлопці, – пошепки сказав Петро, – то ви відважні, коли так. Таку пісню заспівати.
А на сцені звучить вже задирикувато і весело, аж ледве сидиться:

Від Києва до Лубен
насіяла конопель.
Дам лиха закаблукам,
закаблукам лиха дам !
Дам лиха закаблукам !
Достанеться й передам !

– Ну що, Гандзуню ? Ти бачиш тепер, що можуть сліпі ? Ех ! Я ніби заново на світ
народився.

По короткім часі Петро вже освоювався на новому місці, пробував, як кажуть,
„на смак” свою нову роботу.
– А ти, хлопче, молоток в руках тримав ? – спитав майстер.
– Ще б не тримав ! Я ж на селі виріс.
– Ну, всяко буває. Тут робота буде на швидкість, розмацувати ніколи, бо так нічого
не заробиш. Лупи – і все тут. Але як часом по пальцях вріжеш, то вже вибачай: не хтось
тобі, а сам собі. Тут головне діло – вчасно матюка загнути. Сам я не пробував, а хлопці
кажуть, що допомагає. Зараз ще можеш не спішити. Три місяці будеш на учнівському:
заробиш чи не заробиш, а мізер якийсь получиш.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four + 13 =