Шлях до покаяння

маму. Адже він був ще зовсім дитина. Тепер хлопчик вже знав, що мама Настя насправді
була його бабою. Він любив її, але вона померла. Її більше не було. Якби вона була жива,
то Михайлик ніколи не потрапив би в цей інтернат. Та хлопчик знав, він чув від дорослих,
що десь є його справжня мама. Де вона ? Чому вона його покинула ? Чому ніколи до
нього не приходила ? Чому вона зараз не прийде, коли йому так кепсько, і не забере
його звідси ?
Хлопчик так і заснув з заплаканими очима. І йому приснилася мама. Вона стояла біля
його ліжка. Обличчя її Михайлик не бачив, але він чув її голос, м”який і співучий. Вона
казала:
– Михайлику, сину мій, я люблю тебе.
Він протягнув до неї руки.
– Мамо …
А вона зникла.
Цього ранку хлопчик прокинувся з дзвінком вихователя, хоча Сергій навчив його
вставати раненько, і Михайлик вже до того звик. Та сьогодні ніч була особлива: до нього
у сон приходила мама.
І Михайлик вирішив її намалювати. Як тільки видалася вільна хвилина, він засів за
своє малювання.
„Яка ж вона ? ..”
Михайлик малював її такою, якою хотів її бачити. У неї було добре обличчя, ясні, виразні,
аж променисті очі. Волосся спадало на плечі і завивалося в кучері. Вона була у довгій
темній сукні, сувора і добра водночас. Але все-таки більше добра. Доброта випроміню-
валася з її обличчя, очей, волосся, з усього її образу. До неї хотілося молитися. Здавалося,
вона ось-ось заговорить. У хлопчика був хист до малювання, це визнавали всі, хто бачив
його малюнки. Але намалювати так, щоб обличчя було таке живе, щоб промінилися очі …
Для того треба було бути справжнім художником. Михайлик довго дивився на свій витвір,
а потім взяв ручку і підписав:
„Озвіться до мене, мамо”.
Який же великий був його розпач, коли, повернувшись у спальню, він побачив свій ма-
люнок знівеченим. Хтось безжалісно покреслив його і пописав гидливими словами.
Цієї ночі Михайлик знову плакав. Але мама до нього вже не приходила. Мабуть, обра-
зилася.

Їхній інтернат прийняв новий директор. Всі чекали якихось змін. Тільки Михайлик
нічого не чекав. Йому було однаково, хто там буде директором.
Володимир Миколайович, так звали нового директора, скликав загальні збори. Він
окинув поглядом неспокійні ряди своїх вихованців і, привітавшись, сказав:
– Я – ваш новий директор. Звати мене Володимир Миколайович. Я теж інтернатський.
Я сам попросився сюди, бо в цьому інтернаті я колись ріс і виховувався. Я добре знаю
інтернатське життя. На жаль, воно не змінилося. Можна смачніше їсти, краще одягати-
ся, м”ягкіше спати, але стосунки між вихованцями залишаються колишніми. І те сумно. Я
зібрав вас для того, щоб сказати вам: я прийшов сюди, щоб змінити життя в цьому інтер-
наті. Я буду боротися з дідівщиною. І дуже серйозно. Запам”ятайте: хто не буде вести
себе з молодшими чи з однолітками по-товариськи, того відразу переведу у виправні
заклади. І тоді вже вам нічого не допоможе: ні благання, ні навіть сльози. Так і знайте.
А тепер ще одно. За кожним учнем молодших класів, включаючи шості, буде закріплений
старшокласник. Шеф, наставник – називайте його, як хочете. Кожен наставник відповідає
за свого молодшого товариша: слідкує за його навчанням, поведінкою, захищає його від
нападків. Якщо до мене дійде, що той, котрий має бути за старшого брата, дозволяє собі
„дідівські” штучки … Зізнаюсь чесно: я йому не позаздрив би.
І останнє. Ми готуємося до виставки під назвою: „Що ми вміємо”. Хто з вас щось вміє ро-

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 1 =