Шлях до покаяння

7.
підсміювалися. Хлопці – вони такі. Від них всякого можна сподіватися. Їм вірити не
можна. Але ж мій Петро не такий. Йому можна вірити. Його очам, його пісні”.
Йшла додому і все оглядалася: може наздожене. Не наздогнав.
Вранці за сніданком старший брат Василь таки не витримав і насмішкувато,
потираючи руки від задоволення, сказав:
– Що, сестричко ? Каюк твоєму ухажору ? Другого доведеться шукати.
Ганя глянула на нього скоса, а серце закалатало тривожно, як церковний дзвін на сполох.
І думка:
„Вони порішили Петра”.
Стрималася, вдала з себе спокійну і спитала:
– З яким ухажором ? Якщо з Гайдуковим Іваном, то не ухажор він мені зовсім, царство
йому небесне.
– Що мелеш, дурна ? – гримнув батько. А Василь так ущипливо:
– Невже так-таки нічого й не знаєш ?
– А що б я мала знати ?
– Та ж твій любезний Петро міну виорав на свою дурну голову.
Ганя зблідла і поклала ложку.
– Туди йому й дорога, – буркнув батько.
Більше вона вже нічого не чула.
„Петро помер, – думала з жахом. – Так ось чому …”
– Очуняй, дурна ! – це батько. Ганя чула його голос, але не чула слів.
– Геть стеряється дівка. І нащо було варнякати ? Тепер з неї цілий день роботи не буде. Ти,
Василю, як баба. І хто тебе за язик тягнув ?
– А що я такого сказав ? – виправдовувався хлопець. – Однак від когось почує.
І раптом вона зрозуміла батькові слова, бо він їх майже прокричав у неї над вухом.
– Очуняй, дурна. Живий твій Петро, живий ! Щоб йому …
„Живий ! Живий ! Нехай там що, але живий ! Боже мій, чого ж я тут сиджу ? Він там … а
я сиджу !”
І стрімголов вибігла з хати. Ще чула якісь образливі слова, що доганяли її і догнати не
могли, та не слухала тих слів, бо вона була від них така далека.

Вже й не пам”ятала Ганя, як добралася до лікарні. Застала там стару заплакану
Шепетиху. Кинулася до неї, як до рідної, а та наче й не здивувалася.
– Що з ним, тітко Мокрино ?
Та глянула на дівчину невидющими очима:
– Сліпий …
– Хто сліпий, тітусю ?
– Петро … сліпий. Зовсім …
І заголосили обидві, як над померлим. Вийшов лікар і став на них гримати.
– Чи ви подуріли, чи що з вами ? Тут хворі лежать, лікарі працюють, а ви голосите. Тут у
кожного своя біда. Думаєте, тільки у вас ?
– Пустіть до нього, – залебеділа Шепетиха.
– Сьогодні не пущу. І не думайте, і не просіть. Він після операції. Йому спокій потрібний,
а не ваші плачі. А ви ?.. – запитально глянув на Ганю. – Жінка ?
– Ні … дівчина, – і зачервонілася.
– Зайдіть до мене в кабінет.
В кабінеті нестерпно пахло ліками. Ганя розгублено сіла на стілець. Виглядало так, що
дівчина сама потребувала лікарської допомоги. Була бліда і, здавалося, ось-ось
втратить свідомість.
– Заспокойтеся і візьміть себе в руки. Мушу вам сказати все, як є. Ваш хлопець більше
ніколи не зможе побачити, яка ви гарна. Він назавжди залишиться сліпим.
– Але жити він буде ?

8.
– Буде. Жити він буде. Але ще одне … У нього спотворене лице. В обличчя вп”ялися
маленькі осколки. Що змогли, ми витягнули. А декотрі, найдрібніші, будуть жити разом з
ним. Від його краси і сліду не лишилося. Ти, дитино, – лікар і не помітив, як перейшов на
„ти” і на батьківський тон.
– Ти, дитино, краще знайди собі іншого хлопця. Бо молодість любить красу.
– Ні, – тихо і безслізно сказала Ганя. – Аби він тільки жив. Я буду йому за няньку, а коли
одужає, стану його поводирем.
Лікар з недовірою пильно глянув на дівчину.
– А може це тобі так здається ? Знаєш, такі речі краще робити відразу, бо потім можна
хлопцеві завдати ще тяжчого болю. Так що ти добре подумай.
– Ні, лікарю, мені не здається. Я добре подумала. Я люблю його.
– Але це не та романтична любов, що в зеленому садочку. Це любов трудна.
– Знаю.
– Тоді ще раз подумай, аби не завдавати хлопцеві ще одної рани.
– Мені нема чого думати. Петро мій.
– А батьки твої ? Як вони ?
– Я вже давно стала супроти їхньої волі. Вони хочуть силою віддати мене за багача.
– Он воно як ! Звичайна історія. Я знав пару, коли зряча дівчина вийшла за сліпого. І вони
були щасливі. Це було в часи війни. Але, щоб ти знала, це дуже нелегко.
– Знаю.
Очі у дівчини були сухі. В них палала любов і жертовність.
– Нам би тільки … якось розписатися. Тут, не в сільраді. Щоб батьки не перешкодили.
– Не спіши, дочко. Ще треба, щоб твій хлопець на те погодився.
– Він погодиться. Він мене любить.
– Ой, доню, ти ще дуже молода, ще так мало знаєш життя. Чи ти знаєш, яка це для нього
трагедія ? Не хочу тебе лякати, але декотрі не витримують і накладають на себе руки.
– Господи ! Відведи і не допусти такого.
– То давай разом з тобою боротися за твого Петра. Я як лікар, а ти … тільки, якщо твердо
вирішиш. Але, щоб ти знала, при ньому жодної сльози, жодних зітхань, окрім тих, що від
кохання. Бо інакше – ти його уб”єш. Затямила ?
Дівчина кивнула.
– То дай я потисну твою руку. І дякую тобі.
І лікар міцно потиснув дівочу руку, ще ніжну, але вже спрацьовану.
– Ходімо тепер до матері. Їй теж нелегко. Мусиш думати тепер і про неї. І вони вийшли в
коридор, де на них чекала убита горем Мокрина Шепетиха.

З лікарні обидві йшли пішки. Верстов з вісімнадцять треба було йти. Убита горем
Мокрина неприязно дивилася на Ганну.
„Чого вона ? – думала стара. – Що їй треба ? Господарська донька … А може між нею і
моїм Петром щось зайшлося ? Може й так, бо марив же нею. – Поцілуй, – казав, – мене,
Ганю. Шкода дівчини. Але Петро вже не жених. Та й не був він женихом для такої
господарської дочки. А тепер … як і виживе, то що вже з того ? Сліпий …”
Такі думки витискали у старої сльози, котрі вона то ковтала, то витирала рукавом. Якби
була сама, то голосила б на все поле, а так … І де вона взялася на голову старої
Шепетихи ? Не дасть і горе її виплакати. Та не може ж вона прогнати дівчину. А все ж
сказала:
– Ти б, дочко, вперед пішла. Ти молода, то скоренько той шлях здолаєш. Швиденько і
вдома будеш. Не те, що я, стара. Я собі потихеньку вже якось зашкандибаю.
– Ні вже, тітко Мокрино, я піду з вами, якщо дозволите.
– То йди. Мені що ?
Було видно, що дівчина хоче почати якусь розмову, та ніяк не зважиться. Нарешті Ганна

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − 14 =