Шлях до покаяння

4.
– Ого ! А що ж тут буває у шторм ?
Ні, такого моря Люба не любила. Вона його боялася. От якби тоді, у найважчі її хвилини,
воно, отаке розбурхане, було поруч, то її, Любки, не було б, певно, уже на світі.
Пішла далі, шукаючи моря лагідного, не такого дикого, щоб милуватися ним, щоб
подумки розказати йому свої жалі. Воно б її зрозуміло, якби на самоті, та довкола було
повно людей. Хтось купався, хтось вистрибував, робив гімнастичні вправи, а вона стояла
і дивилася на той галасливий світ з острахом чи з заздрістю. От, якби вона так могла. А
чому, власне, вона не може ? А якби спробувати, отак, як всі, кинутися в ту теплу купіль
і сміятися разом з хвилею і з тим веселим людським юрмищем. Але вона не могла. Вона
тільки стояла і дивилася, якось по-особливому вбираючи плескіт хвиль, дитячий сміх і цей
вечір, тихий і безвітряний, наче Бог зумисне створив його для людей. І для неї. А чому ж
ні ? І для неї також.

Було вже досить пізно, коли Люба тихенько пірнула в темряву своєї кімнати,
боячись потурбувати свою напарницю. Похлюпалася під душем і, не вмикаючи світла,
пробралася до свого ліжка. Але сусідка ще не спала.
– Можеш засвітити світло, – сказала дратівливо. – Мені це не завадить.
– Немає потреби. Я вже лягла.
Деякий час панувала мовчанка. Але Марії Степанівні, вочевидь, конче хотілося
поговорити. І вона озвалася:
– Що, осуджуєш ?
– Кого ? Вас ? Та що ви !
– Знаю, що осуджуєш. Ви, молоді, всі такі. На старих дивитеся, як на непотріб. А хіба ж
ми винні, що вже старі ? А може у нас і молодості тієї не було. В роботі та злиднях.
Та що ви, молоді, про те знаєте ? Вам би тільки судити.
– Хіба ж можна судити нас, молодих, за те, що ми не воювали чи не голодували ? Радіти
треба, що нашому поколінню таке не випало.
Знову запанувала тиша. Люба навіть подумала, що Марія Степанівна вже заснула, і
зітхнула з полегкістю. Люба не любила затяжних набридливих розмов. Але жінка не
спала. Вона прагнула розуміння і співчуття.
– Ти не думай, Андрій Семенович, знаєш, може й жениться на мені. Ти собі уявити не
можеш, як мені набридла та самотність.
– Знаю, – тихо сказала дівчина.
– Ти не можеш того знати, бо ти ще молода. У тебе тих кавалерів, напевно, хоч гать гати.
– А мені до них байдуже.
– Бути такого не може.
– Може. Ще й як може.
– А чому ти про себе нічого не розповідаєш ? Ти така якась … Не така, як всі … розповіла
б – легше б стало. Чи ти думаєш, що я вже застара для твоїх розповідей ? То ти дуже
помиляєшся. У мене серце ще молоде, воно ще вміє любити.
– Та мені нічого розповідати.
– Зрозуміло. Любов без взаємності. Що ж, таке буває. Тут, Любонько, нічого не вдієш.
Ти плюнь і кидайся у вир життя. Ех, якби мені твоя молодість. А ти все ходиш з пісним
обличчям, як черниця.
– А я і є черниця.
– Як ?
– Та ні, не насправді, а внутрішньо.
– А я вже було злякалася.
Любі дуже не хотілося продовжувати цю розмову. Набридло. Та сусідка все ще не могла
вгамуватися. Їй хотілося виговоритися.
– А як тобі мій Андрій Семенович ?

5.
– Не знаю. Я не придивлялася. Тільки очі у нього масні та облесні. Я б такому не повірила.
Марія Степанівна відразу наїжачилася:
– Очі як очі. Що ти вигадуєш ? Вона б не повірила ! Якби мала мої роки, то повірила б.
Тут вибирати, вибач, не доводиться.
– Та мені що ? Ви спитали – я вам сказала про своє враження.
– А ти йому навіть дуже сподобалася. О, я це відразу спостерегла. Хіба ж я не жінка ?
Він все чекав, коли ти повернешся.
І тут голос Марії Степанівни нараз став благальним, і сама вона стала раптом принизливо
жалюгідною.
-Чуєш, Любо … – запнулася, – ти … Ну, якщо він почне чіплятися … ти знаєш, чоловіки –
вони такі … то ти його не захоплюй, не кокетуй з ним, не подавай ніяких надій. Нащо він
тобі, такий старий ? Он скільки тут всяких … а для мене він один …
Любі стало чудно від тих її слів.
– Будьте спокійні, я на нього і не гляну, – запевнила дівчина. – Мені не треба ні старих, ні
молодих.
– Спасибі тобі, дитино. Я відразу зрозуміла, що ти – порядна дівчина. Не те, що другі.
І заспокоєна, вона незабаром заснула, щаслива, умиротворена, виколисувала у снах своє
жіноче щастя. Дихала легко, як дитина, і Любі стало жаль тієї самотньої жінки. Бо вона
знала, що той слизняк з масними очима ніколи на ній не жениться, бо він не створений
для родинного затишку. І як жінки того не помічають ? Це ж так очевидно. А може у
нього і жінка десь є, а може й діти … Скорше за все, що так і є. Бр ! Який гидкий тип.
І перебігла до своїх думок, бо за цілий день так і не була насамоті. Не подобалось їй тут.
Занадто людно. Тільки море. О, це справдешня краса. Але треба було їй такий їхати в
Карпати. Там ліс, можна побути з ним наодинці. З гір збігають галасливі потічки. А ще
там живуть мавки. А може, котрась з мавок і показалася б їй ? Цілком можливо, що
показалася б. Не можуть же ті мавки не розгледіти, що Люба – як і вони … Що у них є
щось спільне. Люба вірила у мавок. І зовсім це не вигадка, не казка. Бо хіба може
найкращий казкар вигадати таких істот ? Ні, таки треба було в Карпати. І Люба заснула,
втомлена від емоцій і від того, що змушена була увесь день бути на людях. Ніколи не
думала, що це так важко. І снилися дівчині гори в легкому тумані, ліс і мавки.
– Агов, Любо – о, – гукає хтось. І Люба біжить на цей поклик, стрибає через потічки, а
вони сміються до неї чи, може, з її дитячого шалу сміються.
– Агов, мавко – о, – гукає Люба і біжить далі. І мавка десь сміється, і гори, і смереки. І їй
так гарно у тому веселому чарівному світі.
Дівчина знехотя прокинулася. Ой, знову цілий день треба бути на людях. Ні,
вона втече звідси, вона більше не витримає. Бідна мама. Вона купила їй ту путівку,
думаючи, що їй так буде краще.
„Мамо, матінко, не буде вже мені краще ніде і ніколи. Але я не хочу смутити Ваші літа.
Нехай так і буде …”

Тоді Люба вчилася у випускному класі. Яка весна стояла тоді. Таких весен Люба
ще не знала. Вони з Лесею бродили собі у тихому надвечір”ї, гарні своєю квітучою
юністю. У Лесі вже був хлопець, а в Люби не було ще нікого. Вона вся була у весняному
чеканні своєї першої незвіданої любові.
– Он мій Зенко, – гукнула Леся. І вони повернули до хлопців з мотоциклами. Мотоциклів
було два, а хлопців – троє. На одному сидів Лесин Зенко, а на другому – ті двоє.
– Ах, які дівчата, – заспівали своєї хлопці.
– Ох, які красуні.
– Це моя, – Зенко відразу наклав табу на Лесю.
– Теж гарна.
– І ця нічого.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − eleven =