Шлях до покаяння

25.
От і вся настанова. А ти, Петре, тепер сам маєш доходити до істини. Стук, стук – цвях
входить в дерево. Стук, стук … Так повільно. Ні, це нікуди не годиться. Так, Петре,
ти нічого не заробиш. Не тільки на пиво, а й на молоко, котре в селі мав би безкоштовно.
Спробував швидше – і смальнув себе по пальцях. Спересердя матюкнувся – помогло.
Правду майстер казав. Отак і освоював Петро робітничу професію, коли вже лиха доля
відірвала його від плуга і коси.

В гуртожитку було простіше. Його підселили до двох чоловіків. В одного,
виявляється, була жінка, теж сліпа, жила тут-таки, серед дівчат. Кімнати їм не давали.
– Здибаємося з жінкою, як парубок з дівкою, – жалівся той. – Десь там покрадемки трохи
притулишся – сам смак, вічна молодість. А головне – ні ти їй не набриднеш, ні вона тобі.
Ніколи й не сваримося. А за що сваритися ? А най то, чоловіче, шляк трафить з таким
життям !
– А діти є ?
– Які там діти ! Куди їх понесеш ? Я до себе чи вона до дівчат ? Можна б зняти квартиру.
Та куди ми підемо – двоє сліпих ? Та й хто візьме ? Кожен побоїться. Та й заробітки,
чесно кажучи, такі, що й не дуже розженешся.
– Нічого, Юрку, – це ще один мешканець втрутився, Ромко. У нього також жінка є, як
у Петра, на селі. – Кажуть, скоро нам пенсію будуть давати.
– Ага, дадуть ! Доженуть і ще дадуть ! Щось я не дуже вірю в ті даванки.
– Чого ти так кажеш ? Закон вже такий придумали.
– То й що, що придумали ? Закон – як дишель …
– Перестань. То вже точно. Буде нам з тобою пенсія. Тільки …
– Тільки що ?
– Стажу треба. Залежно від віку. Чим старший чоловік, тим йому більше стажу треба.
Якщо ти сидів на селі на призьбі, то за що тобі пенсію давати ? Іди спершу, скажімо,
в тарний цех, погаруй, а потім тобі вже й пенсію дадуть.
– А най то шляк трафить ! Я ж казав, що більшовик нічого за даром не дасть. Ти, Петре,
як ? Освоївся вже трохи ? По коліні молотком не вдарив ?
– Та по коліні не вдарив, а от по пальцях …
– Ну, чоловіче, без того не можна. У нас був тут один такий, що сам себе по коліні врізав.
Потім з нього довго хлопці сміялися. Кому смішки, а йому, бідачиськові, горе. Таке
недолуге було. Потім його кудись в інший цех перевели.
– А чого з нього сміятися ? – заступився Петро за невдаху. – А може хлопець ніколи в
руках молотка не тримав.
– Та не тримав. Він зі школи. Є тут у нас у Львові школа для сліпих дітей. Так там,
чоловіче, їх вчать чорт його знає чого: „А квадрат плюс Б квадрат”, а ще коли Ленін
народився і всяке таке. Краще б їх вчили цвяхи бити.
– Ти не дуже на школярів рий. Щіткарів школа добре готує. Щітки в школі всякі вчать
робити. Та й по картонажці щось там вчать. А що „А квадрат плюс Б квадрат” … на те
вона й школа, щоб таке вчити. А що доброго, що ми з тобою ні читати, ні писати не
вміємо ?
– А нащо воно мені, те писання і читання ? Від того ящики ліпше битися не будуть.
– Ото вже, Ромку, ти кажеш дурне.
– Ну, то ми ще потім з тобою розберемося. А зараз, Петре, ходімо на кухню. Я там все тобі
покажу. То теж для сліпого наука. І неабияка. Особливо для хлопа. Приміром, взяти хоча
б чайник. Ну як сліпий має знати, чи він кипить ? Не знаєш ? І я колись не знав. Мене теж
хлопці навчили. А так, чоловіче, як трясеться, той кипить. Отак. Щоб знав.
Хлопці сміються.
– А ти, Юрку, не смійся. Добре, що тобі твоя Мариська їсти наварить. Сліпа, сліпа, а
готує – ого ! Я колись їв її борщ. Коли Юрка не було.

26.
– А коли це моя жінка тебе борщем годувала ? Ах, ти, лайдаку ! Та я ж тебе …
Регочучись, хлопці починають борікатися, падають на ліжко. Петро починає їх
урезонювати.
– Вар”яти ! Дайтеся на стримання ! От жеребці !
Нарешті задихані хлопці перестають дуріти. Ромко веде Петра на кухню. Петро почуває
себе трохи ніяково.
– Знаєш, Ромку, я щось до варива не дуже. То все-таки справа бабська.
– А наша, кажеш, горілку пити ? Воно ніби й так. Але без закуски, чоловіче, і горілка
не йде.
А потім серйозно докидає:
– У нас, розумієш, тут нема ніякої їдальні. Треба аж в місто їхати. Трохи біда для хлопа.
Але нічого. Не такий чорт страшний, як його малюють. Я вже й зупу навчився варити.
Ого, чоловіче ! Колись зварю – попробуєш. Цибулькою засмажу – не кожна баба таку
зупу зварить. Якось жінку свою годував – казала, що добра. Ти не бійся, з нами не
пропадеш.
– А в тебе, Ромку, діти є ?
– Є, чоловіче. А як де без дітей ? Я до всього добрий майстер. Аж четверо настарався.
– Ого !
– А як ти думав ! Ми з моєю старенькою добре справуємося. Коли четвертим зайшла, то
так вже плакала. А я їй кажу:
– Дурна бабо, чого плачеш ? Півлітри води більше в баняк ввіллєш – і лишня тарілка зупи.
Де їсть троє, там і четверте наїсться. А що, не так ?
Петро стояв і посміхався. Йому було добре серед тих простих і щирих людей, і перестала
докучати власна сліпота. Розумів, що він не один такий на світі.
Входили і виходили хлопці. Хтось закип”ятив чайник і ніс його до своєї кімнати,
гукаючи:
– Обережно ! Кип”яток !
Це для того, аби якийсь сліпий з розгону не налетів та шкоди не наробив і собі, і комусь.
Дехто щось розігрівав і тут-таки біля стола сідав їсти. Петрові було якось чудно.
Здавалося, що він потрапив у зовсім інший світ. Але найдивніше було те, що в тому світі
чомусь всі його вже знали і поводилися з ним просто і по-братськи.
Увійшло ще двоє, очевидно, вже добре-таки напідпитку.
– Петре, – гукнув один. – Чи ти такий, як у твого батька діти ?
– Ні, я такий, як у мого сусіда, – знайшовся Петро на відповідь.
– То став пляшку. Чого мнешся ?
– Ах, ви, аліки, – накинувся на них Ромко. – Став їм пляшку ! З вас ще не досить ? Нехай
перше заробить, а тоді й ставитиме.
– А тобі, Ромку, що до того ? Чого влазиш ? За приписку нехай ставить. Що він, з бідних ?
– Поставлю, хлопці, неодмінно поставлю. За мною не заіржавіє. Але дайте трохи
оговтатися, – спокійно сказав Петро і тим погасив суперечку, що вже готова була визріти.
Тільки Ромко ніяк не міг заспокоїтися і все бурмотів:
– Став їм за приписку ! Нібито вони його приписували ! Аліки нещасні ! Позаливали сліпи
і ще їм мало. Чіпляються до чоловіка. А їм що ? Їм аби випити на дурняк. Можна й не
закусуючи.
Вже в кімнаті Петро спитав:
– Послухай, Ромку, а хто такі аліки ? Чому ти їх так назвав ?
– Та це в нас так алкоголіків називають.
– А ті двоє що, алкоголіки ?
– Якщо не зовсім, то скоро будуть. П”ють до роботи, під час роботи і після роботи. Не
просихають, курдимоля. Аж доки всіх грошей не проп”ють. А потім ходять і стогнуть:
– Позич ! Постав пива ! Позич хоч на хліб ! – Ромко зло матюкнувся. – Я таким ніколи
не позичаю. Нехай здихають, або нехай вчаться жити. Зло бере. Ходить отаке назюзяне
по вулиці, а зрячі кажуть:

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 2 =