Шлях до покаяння

20.
– А як же ти не будеш нервуватися ? Живе чоловік, нікого не займає, нічого не просить,
своїми бідами нікому не докучає. Так ні. Дай ми йому ще пальці в рану запхаємо,
покопирсаємося трошки. От юди прокляті ! От болєзь совєтська ! Мало їх ще бандерівці
тлумили.
– Петре, перестань. Ще хто почує.
– Ото боїмося їх забагато, а вони розібрали та й сідають нам на голову. Вже все забрали !
Ні ! Ще мало ! Ще в душу плюнути треба !
Ганя вже й пошкодувала, що завела ту мову. Та вже що ?
– І чого ти так розходився ? – намагалася вгамувати Петра дружина. – Їм треба тільки
справку, що ти – інвалід.
– Що я – каліка. Ти так хотіла сказати ? А я не хочу, чуєш, не хочу своє каліцтво
виставляти на показ. І взагалі …
Петро раптом якось обм”як, наче втратив всі свої сили.
Сучасному читачеві треба знати, що в ті часи нікому не виплачували ніяких пенсій.
І пільг ніяких тоді не було. Тому не було ніякої потреби брати довідки про інвалідність.
Така довідка нікому нічого не давала. Хіба що для звітності. Що ж так обурило Петра ?
Очевидно, сама розмова про його каліцтво була йому прикра. А тут ще від нього
вимагають якусь справку. Та він потрохи заспокоївся, і Ганя таки умовила його поїхати до
лікарні і без всяких проблем взяти таку довідку.

Їх давній знайомий, сивий лікар, якого Ганя з Петром часто згадували добрим
словом, ще дужче постарів. Придивившись, впізнав свого колишнього пацієнта і його
дружину.
– Радий вас вітати, – протягнув обом руки, – що привело до нас ? Що трапилося ? Бо коли
все добре, то про лікарів не згадують.
– І помиляєтесь, – посміхнувся Петро, – ми про вас згадуємо дуже часто.
– Радий, якщо так. Але все-таки щось вас сюди привело.
І Петро з обуренням розказав, яку довідку від нього вимагають.
– Такий світ, – зітхнув лікар. – Нічого ми не вдіємо. Буде вам така довідка. І не треба тим
так перейматися. А я, власне, вже хотів вас розшукувати. І знаєте навіщо ?
– Звідки ж нам знати ?
– А ось чому. Я недавно довідався, що сліпі тепер об”єднуються в гурти. Вони їх
називають товариствами. Але це ще не все. Виявляється, є спеціальні фабрики, де
працюють сліпі.
– Ну, в таке я не вірю, – сказав Петро. – Це і вас, лікарю, певно, хтось надурив. Самі
подумайте: як сліпий може працювати на фабриці ?
– Ну, може я не так сказав. Може, не фабрики, а спеціальні цехи. Але там працюють.
Мають прибутки, будуть будинки, дають сліпим квартири. Словом, хлопче, не все ще
втрачено. Робота, правда, досить примітивна: щітки всякі роблять, папки клеять, ящики
б”ють. Та однак це робота. Люди собі заробляють на прожиття і не почувають себе
каліками.
– І де ж цей рай, в котрий я ні крапельки не вірю ? – скептично спитав Петро.
– У Львові. Може й в інших місця є, але мені розповідали про Львів. Ти не віриш. Я теж
спершу не вірив, але люди надійні розповідали. Моя тобі рада: треба все розвідати. І
почнеться в тебе, хлопче, нове життя. Бо, що там не кажи, а зарплатня в нашому житті –
це дуже важливо.
– Дякую. Будемо розпитувати. І якщо справді таке десь є, то я вже там буду, не
сумнівайтеся. Аби там що – буду.
– Ти вже там будеш – це зрозуміло. А ми з дітьми що ? Де ми будемо ? Чи про нас вже
і гадки нема ? – ображено спитала Ганя, що до цього часу стояла мовчки і слухала ту
розмову. Петро засміявся.

21.
– Гандзуню, ну як ти могла подумати, що я за тебе забув ? Я й тебе заберу. Будеш жити в
городі. Льоки накрутиш, варги накрасиш – куди там ! Пані ! Ще й на мене, сліпого, диви-
тися не схочеш.
– Які там льоки ! – сказала, але вже не сердилася, бо не вміла і не хотіла довго сердитися
на свого чоловіка.
Того вечора, коли, впоравшись, Ганя йшла до хати, вона почула … пісню ! Співав
Петро. Як колись ! Ганна притаїлася, боялася поворухнутися чи зробити хоч крок, щоб не
сполохати пісню. Вона слухала, а Петро співав, розгонисто, по-парубоцьки.

Чорні хмари наступають,
дрібні дощі йдуть,
зібралися жовнярики,
мед-горілку п”ють.

Рипнули двері – і до хати увійшла мати. Ганна не сміла її спинити, і тепер злякалася, що
пісня обірветься. Та пісня не обірвалася, а зазвучала з новою силою.

Візьму я тя, шабелино,
за гострі боки,
кину я тя, шабелино,
в Дунай глибокий.

Ганна увійшла до хати, підійшла до свого чоловіка, обняла його і міцно поцілувала.
– Живемо, Гандзуню. Якщо все так, як розказував лікар … Якщо в тому є хоч часточка
правди … О, тоді я вже не буду більше калікою.
– Ну чому ти каліка ? Ну хто тобі таке сказав ? А скільки ти роботи переробив.
– Якої там роботи !
– Як якої ? І січку різав, і на жорнах молов, а скільки ломак перерубав.
– Хіба ж то робота ?
– А хто ж, скажи, краще від тебе косу виклепає чи сапу вигострить ?
– Дурниці все, Ганю. Я хочу вранці йти на роботу, а потім приходити з роботи і їсти свій
зароблений шматок хліба. Зароблений ! Ти розумієш, що це таке ? Я не хочу їсти хліб,
що дають мені з ласки, з милості, навіть з любові.
Ганна розплакалася.
– Ну як ти таке можеш казати ? Хіба ж я …
– Дурненька моя, – пригорнув жінку до грудей. – Ти в мене найкраща в світі, і я зовсім
не хотів тебе образити. Та чи розумієш ти, моя колгоспнице, що таке робота, за котру
виплачують зарплату ? Це тобі не трудодні в колгоспі.
– То виходить, Петре, що ти – грошолюб ? – вже знову посміхалася Ганна. – А я й не
знала.
Та Петро був дуже серйозний.
– Ні, Ганю, дармових грошей я не хотів, а от від зароблених не відмовився б. І знаєш,
що ми з тобою зробимо ? Ми поїдемо до Львова. Розпитувати не знати в кого, чи так
воно, чи не так … Поїдемо з тобою і самі на все подивимося зблизька.
– Ти передусім подумай, Петре, чи тобі це потрібно.
– Ще й як потрібно ! Поза всяким сумнівом. І думати нічого. Це мені потрібно, Ганнусю,
як життя ! Як повітря ! І найперше це маєш зрозуміти ти.
– А ми ж як ?
– Поживете поки тут. А там видно буде. Ми ще нічого не знаємо, як воно там. Ти будеш
приїжджати до мене, та й я в село приїжджатиму. Не журися, жінко, заживемо з тобою.
Ще й як заживемо.

22.
Якщо їхати четвертим трамваєм до його кінця в напрямку до Замарстинівської,
то там розташована непримітна заболочена вуличка – Торф”яна. Район, правду сказати,
не дуже престижний. Тут протікала річка Полтва. Але не думайте, що це та річка, біля
котрої можна відпочити. Це вже потім її закрили, заховали від людей під землю. Не
зовсім, правда, вдало закрили. Вода тепер стоїть у всіх прилеглих підвалах. Але зараз
не про те. В ті роки Полтва текла собі на волі, збираючи з усього міста стічні води всіх
каналізацій. Можете уявити, що то за річка була. За Полтвою господарські люди – вони
є не тільки на селах, а й у містах – розкопали землю і посадили городи. Бувало, що й
збирали щось з тих городів, якщо пияки не набредуть та не повисмикують все, що там
росте, на закуску. Перед дощем від Полтви йшов такий сморід, що його важко було
чим-небудь перебити. Отже, район цей був далеко не престижний. Хоча були тут і свої
плюси: скрізь багато зелені і тиша: в ті роки тут майже не їздили машини. Це вже тепер …
Та до теперішніх часів було ще далеко. Тоді ще за Полтвою співали соловейки, а хто
дуже хотів, то міг послухати і жаб”ячі концерти. Але вже й тоді тут жили сліпі. Жили у
двоповерховому гуртожитку і в триповерховому житловому будинку. Були ще плани,
проекти. Ще мали зводитися принаймні два житлових будинки і виробничий корпус.
В ті часи, про котрі йдеться, тут був лише тарний цех. Інші цехи – щітковий, картонаж-
ний, галантерейний – були поки що в інших районах міста. Тим, хто там працював, на
роботу треба було доїжджати.
Петро з Ганею скрізь допиталися, все роздивилися. Підходячи до тарного цеху,
почули такий грюкіт, наче тут була і справді якась потужна фабрика. Окремі удари
молотків зливалися і утворювали суцільний гул. Це сліпі хлопці збивали ящики – для
пива, для води, для горілки, а може й ще для чогось. У Петра засвербіли руки.
– Оце, Ганю, певно, і буде моя робота. Бо, знаєш, щось там плести, клеїти – це не для мене.
Я – хлоп зо села. І роботу мені треба хлопську, отаку, як тут, з молотком, цвяхами.
– Але, Петрусю …
– Тихо будь. Ти в тому нічого не розумієш. Ти – як мати: все б наді мною квоктала, ойкала
б та стогнала.
Була обідня перерва. Хлопці з палицями рушили через дорогу до свого гуртожитку,
аби щось перекусити, хто там на що розстарався. Хлопці стукали палицями,
перегукувалися, голосно реготали. Було видно, що вони на роботі звикли голосно
розмовляти, перекрикуючи суцільний гул, що стояв у цеху. Тепер тут можна було почути
і масні слівця. Хлопці почувалися вдома. І яке їм було діло до оточуючого світу.
– Міську, на пиво йдеш ?
– Чекай, зайду гроші візьму.
– Та ходи, нині я ставлю.
– Е, Ромку, ти всім ставиш ?
– Ні, не всім, йно Міськові, бо я йому винен.
– Постав нам з Грицьком – і ми тобі будемо винні.
– На вічне віддавання ?
– Та чого, до получки.
– Таким лайдакам не ставлю.
– Ми віддамо. Просто зараз грошей нема.
– А шляк би вас трафив, курдимоля ! Не треба було стільки горілки цмулити. Тоді б і на
пиво вистачило. Пішли, Міську.
Стук, стук палиці. Петро стояв, задумавшись. І годі було розібрати, чи сумно чоловікові,
чи так собі.
– Життя, – замислено сказав. – І у них своє життя. А головне – не сидять і не журяться,
що вони сліпі.
Ті Петрові слова почула жінка, що, певно, тут працювала.
– Це що ? Не журяться ! А ви не пошкодуйте часу і зайдіть сьогодні після роботи до
їхнього клубу. Отам почуєте. В клубу сьогодні концерт – сліпі бандуристи виступають.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 + fourteen =