12.
– Е, ти хіба на тому сі розумієш ? Він грав такі стародавні пісні. Як колись. Знаєш,
я собі всьо спімнув … Як я колись жив. Повіриш, аж ми слези на очі сі навернули.
Дружина Сфера не витримує:
– Тобі на сльози багато не треба.
– Якби ти почула ті пісні, то ти так само би сі сплакала. А може б і сі не сплакала,
бо ти сі нічим не інтересуєш.
– Тату, роздягайся. І треба вже пити таблетки.
– Вже прийшов мій дохтір. Тілько йно пий та й пий ті пілулю. Я вже тобі казав, жи
я не кошик, аби в мене їх складати.
– Треба пити, тату, бо тиск підніметься.
– Ти мене так залічиш, що я і не пімпу, і жити не буду міг.
Леся міряє батькові тиск, дає йому ліки, заставляє щось з”їсти.
– Тату, о дванадцятій годині – ти ще спати не будеш … отаку таблетку вип”єш, а оту
візьмеш під язик. Добре ?
– Та вже добре, добре. А ти де йдеш ?
– Я нікуди не йду. Але я ляжу вже. Трохи ще почитаю, а там може й засну. То щоб ти знав.
– То лігай си та й спи. А я вже буду знав.
Лесю огорнуло тепло. Намерзлася за цілий день. Згадала, що купила яблука, а це
найсмачніше, що тільки може бути на світі.
„Треба було б ще зо два з”їсти”, – подумала. Але тепло вже взяло над нею свою владу і
їй не захотілося вставати. Спершу Леся і справді читала, а потім сон здолав її і вона
заснула, тихо, якось по-дитячому, з усміхом на устах.
Прокинулася десь о пів на третю. Наче щось кольнуло її:
„Тато. Як він там ?”
Зіскочила на рівні ноги і вийшла до другої кімнати. Тато сидів на канапі і, певно, щось
собі пригадував. То, вочевидь, було щось гарне. Очі йому посміхалися, а сам він
наче аж помолодшав.
– Тату, ти чого не спиш ?
– Ще сі висплю. Я чекав, зак ти сі прибудиш.
– Ти балетки пив ?
– Не пив. Я тебе чекав. Я вже так привик, що ти зі мнов п”єш.
„Боже мій ! Та він же зовсім, як дитина”- подумала Леся, але нічого не сказала. Якась
тепла і ніжна хвиля затопила її, і стало їх на білому світі тільки двоє – вона і її старий
тато, що потребував її любові і турботи. А ще десь там, далеко на селі, була могила її
бабці. А ще була її робота, про котру Леся не хотіла думати. Вона, та робота, була поза
нею, поза її свідомістю і почуваннями. Леся відбувала її, бо мусила. Отак з примусу
ходила на ту роботу з дня в день, залишаючи душу свою десь за межами того приміщення
і свого тіла. Доки Леся виклацувала на друкарській машинці всякий непотріб, залишена
без нагляду її душа блукала десь в Лесиному минулому. Або де їй хотілося. Бо Леся
мусила заробляти ті мерзенні гроші, яких чомусь завжди катастрофічно бракувало.
І на те ради не було. Чи приросла вона до тієї машинки, чи це їй доля таку покуту
призначила, що мусила Леся з дня в день друкувати якісь нісенітні нібито розумні речі,
які в житті нічого не міняли і не приносили нікому ніякої полегші. Чи Лесі так на роду
написано – бути друкаркою, секретаркою чи ще там як її називають у її професії ? Чи
Бог їй більше ніякого таланту не дав ? .. Чому не дав ? Просто вона не вміла, певно,
той талант розгледіти. А якщо вміла, то що ? То нічого. Вона мусила працювати, щоб
заробляти гроші. Знову ті гроші ! А що зробиш, коли без них ніяк не можна ? Маму
оперували – гроші ! За хату і за все інше платити – гроші. А зараз тато хворіє – знову
потрібні гроші. І мусить вона виклацувати на машинці всяку маячню, аби заробляти
гроші. А мріялося …
Вона хотіла бути лікарем. Хотілося бути корисною, допомагати людям у їхній
біді. Але це була мрія. Її не можна було реалізувати. Для того, щоб стати лікарем,

13.
тоді (та й тепер) треба було дуже багато грошей. Стільки у них не було. Ну, тоді
медсестра. Тут також потрібні були гроші, але менші. Це вже було їм по кишені.
Але батьки … Батьки грошей на таке викладати не захотіли. А що вона ? А що вона !
Пробувала вступити до медичного училища самотужки. Не пройшла по конкурсу.
На тому і стала. Тоді сіла за друкарську машинку. Добре, вона і далі ходитиме на ту
осоружну роботу, аби тільки її тато був здоровий, бо так тяжко бачити, як обсідають
його все нові і нові хвороби. Так нестерпно бачити, як він, старий і немічний, часом
плаче ревними слізьми, то маму свою згадуючи, то друзів, котрих вже давно нема, то
поле своє, то коней. А не раз чує Леся батькові нарікання і на неї: не ті, мовляв, ліки
йому дає, не тих лікарів до нього кличе і чекає, аби він скорше вже вмер. Леся
розуміє: це не батько її говорить, а старість його і хворість. Однак образливо їй,
так образливо, що й сама ладна заплакати. І тоді вже плакали б вони обоє: і вона, і її
старий батько. Та Леся не плаче. Її раптом поймає якась дика, шалена злість. За що ?
Вона вже рук не чує від тієї роботи, аби щось заробити, а на неї ще й гримають.
За що ? Тоді вона починає викрикувати все, що їй приходить до голови, гірке,
образливе, що потім аж самій соромно. Але в неї вже просто нема сил. Якби була хоч
сестра чи брат. Чи чоловік … А так … І Леся сама вже, як її старий батько, починає пити
ліки, аби заспокоїти себе і своє ошаліле серце. Сама. Скрізь сама … В свій час могли
розміняти квартиру – не розміняли. Пошкодували грошей. Може б тоді і в неї життя
по-іншому склалося б. І гроші пропали, і квартира у них маленька, двокімнатна, без
балкона. Квартиру не розміняли, а про те, щоб до хати прийняти зятя, і мови не могло
бути. От і сама тепер Леся. На цілий світ, на цілий вік сама …

Пан Петро був цікавий і неодинарний чоловік. Тільки-от тепер слабував.
І куди ж та сила з людини дівається ? І звідки ті хвороби беруться ? А набралося їх,
як кажуть, цілий букет. Тьху ! Теж мені букет ! Дурне порівнювати хвороби з букетом,
але так кажуть. І тиск, і серце, і нирки, – і все йому болить. Не любить пан Петро ні
дохторів, ні їхніх ліків. Важко його заставити щось проковтнути.
– Я що ? Кошик чи мішок ? Скільки в мене можна класти тих пілюлів ? Я однаково
пімру. Ого ! Мій тато вже давно помер, молодим ще. А я вже скільки його пережив.
Тато помер, а на мене лишилося поле, вся господарка. І я робив, як той віл, робив.
А хто мав робити ? Мама чи сестри ? Я ж таки хлоп. Хоча який там з мене був тоді
хлоп ! Так, дітвак, ще навіть не півхлопа. А після війни … де тих хлопів було взяти ?
Мусив я і цьоткам своїм помагати, і своєї господарки пильнувати. Ой, наробився я тяжко.
Але то була моя земля, моє поле. Бо що чоловік без поля ? І коней мав. А як на селі без
коней ?
І пан Петро довго розповідає, які то в нього коні були. Він пам”ятає, як він їх називав,
якої вони були масті, які в них натури були. А потім він раптом починає плакати.
– Прийшли бандити і зрабували мене. Геть чисто зрабували. Забрали поле і коней. І
ким я став ? Ні, я вас питаю: ким я став ? Наймитом. З господаря перемінився на наймита.
Пішов до міста, щоб наймитися на завод на роботу. І робив, ще й як робив. Не байдикував,
ні. Такого за мною не водилося. Правда, в місті також є люду всякого. Зі мною робили
файні хлопці. О, то були добрі хлопаки.
І тут пан Петро пригадував біографії тих, хто з ним працював на заводі. На колишнє у
нього пам”ять добра була. А на теперішнє …
– А нащо воно мені ся здало ? Пішов-єм на пенцію – і квит. Списаний чоловік. А я ще й
тепер пішов би на завод. То може й здоровішим був би-м.
Пан Петро поговорити любить. Було б лиш кому його слухати. Оповідач з нього
добрий. Поза північ може розказувати: про своє життя, про своїх друзів, котрі з війни
не повернулися. Розповідає, плаче, аж доки пані Стефа не гримне на нього:
– Послухай, Петре, закінчуй вже свою лекцію і лягай спати. Ми вже те чули.