4.
її маленька фантазія, у котрій втілювались всі її бажання. Вона казала, що вже ось-ось
її мама теж поїде в лікарню і привезе їй братика чи сестричку. А може й обох. Вона так
часто про те говорила, що їй не йняли віри. Зате дівчинка сама щиро вірила у те, що
говорила. І другі також починали їй вірити. Та минав час, а в неї так і не було ні
сестрички, ні братика. І від того робилося сумно.
Так було до того часу, доки Лесі не прийшла пора йти до школи. Лесю забрали
до Львова. В тому було мало втіхи. Леся їхати не хотіла. У тому великому Львові все
для неї було чуже і не таке, як у бабусі. Там на селі вона всіх знала, а тут було повно
чужих людей. А машин стільки, що годі було перейти через дорогу. Не те, що на селі.
Там був рай. А тут халупа була високо, не те, що в бабці: ступила крок – і вже надворі.
Та ще й ту міську халупу постійно треба було зачиняти. І ні в якому разі не можна було
пускати чужих людей. Ото дивина ! Там у бабці такого не було, і до того важко було
звикнути.
Тут у Лесі, крім мами, був ще тато. Він був дуже сильний, вмів усе робити, все
лагодити. Леся спершу його трохи навіть побоювалася, але незабаром звикла, бо її тато
був дуже добрий, і коли вони залишалися удвох, дозволяв їй бавитися всім, чим вона
хотіла і чого їй не дозволяла мама: маминими перстенями і навіть грішми.
-Тілько не дри, – казав тато. І вона не дерла. А потім все клалося на свої місця.
В школі Лесі спершу не подобалося. Вона дуже вирізнялася з-поміж усіх дітей.
Діти сміялися з неї, бо вона не вміла розмовляти по-міському, а розмовляла так, як її
бабця. І їй хотілося на село, до бабці, бо там дівчинка була вдома, а тут … А тут ні.
Часом їй снилося, що вона бігає з Іванкою по найглибших калюжах, і той сон приносив
їй таку насолоду, що кращої й не треба. А прокидалася вона знову у місті, і треба було
знову йти до школи.
Розмовляти по-міському Леся з часом навчилася. Звикла і до халупи, що була
високо, звикла зачиняти двері і не пускати чужих людей. Але ніяк не могла звикнути,
що це її дім. Ні, це не міг бути її дім. Її дім був там, на селі, у бабці.
Що більше проходило років, то ріднішим ставав там кожний куточок, кожна
місцина. Звісно, все за той час змінилося. І на селі також. Поженилися, заміж повиходили
ті, з ким вона тоді бігала. Та й бабці вже нема. А на серці щемко так було, коли все те
згадувала.
– Не знати, де зараз та Іванка, – думала Леся і зітхала.
– І коли я нарешті поїду вже на те село ?
Леся й справді не знала, коли вона нарешті вибереться на село, не знала, коли вона піде
на могилу своєї бабці, котра її так любила.
– Мабуть, що ніколи, – зітхнула. – А як я поїду ? Як залишу тата хоча б на день ?
І від того сумно так зробилося, наче в неї силоміць відібрали щось таке їй до болю
дороге, таке святе.
Закипали сльози, але вона не плакала. Вона навчилася стримувати свої сльози, бути
витривалою навіть тоді, коли життя наступало їй на болючі мозолі. А воно, здається,
тільки те й робило. Леся не плакала, бо не було кому її жаліти. А який тоді сенс плакати ?
Лесю не було кому жаліти, бо вона була сама на цілий світ.
– Як сама ? А батьки ? – спитався хтось невидимий.
– Батьки – це мій обов”язок. Я їм потрібна, бо вони старі. А мої проблеми … до них їм
байдуже, бо це проблеми тільки мої, вони нікого не стосуються. І те, що я сама на цілий
світ, теж нікого не стосується.
Сьогодні у Лесі був день спогадів. Вона сьогодні була далека від своєї роботи і від
всіх, хто її оточував. Навіть дошкульного холоду сьогодні Леся так не відчувала. Щось
п”яно белькотіла Єлизавета Петрівна, дивлячись в нікуди своїми порожніми очима, за
щось сердився їхній начальник Владислав Панькович … Леся слухала їх – і нічого не
чула. Вона дивилася на них, наче крізь туман, та була така далека і від них, і від тієї
кімнати, і від тієї холодної друкарської машинки, за яку зараз мала сісти.

5.
– Ви мене чуєте ? – нарешті звернув увагу на її стан Владислав Панькович. – Що з вами
сьогодні ? Таке враження, що ви на іншій планеті.
– Просто тут дуже холодно.
Їй не хотілося доторкатися до тієї бездушної холодної машинки. Боліли пальці, боліли
плечі, млосно калатало серце. До неї підійшла Галина, з котрою вони, хоч і не
приятелювали, та все ж були в добрих стосунках.
– Що з тобою ? Ти і справді сьогодні не схожа на себе. Така собі замріяна романтична
панна з блукаючим поглядом. Може ти закохалася ?
– Ні, – звела нарешті на неї очі Леся. – Я не закохалася. Боже борони ! Навіщо мені такий
клопіт ? Я, Галю, просто хочу на пенсію.
Та зачудовано подивилася на Лесю.
– Та ти на наших не зважай. Сприймай їх, як явище природи.
– Я вже давно перестала на них зважати. Але мені так все набридло. Я просто хочу
на пенсію.
– Ти, звичайно, кажеш дурне. Послухай, а може тобі і справді закохатися ? Ну, розумієш,
щоб викинути з голови всяку блаж. Піти в якесь товариство, на якусь вечоринку, з кимось
познайомитися …
– З ким, Галю ? З більшовиком, котрий бачив Леніна ?
– Ні, ну навіщо так ? Є ж пристойні чоловіки твого віку.
– Покажи мені хоч одного, щоб не був пияком і двічі-тричі розлученим.
– Ну … я думаю, можна щось підібрати. Просто ти дуже усамітнилася.
– Ні вже, Галино. Я почуваю себе старою і немічною, наче мені сто років. Я хочу на
пенсію.
– З тобою явно щось не те. Та жінки твого віку …
Але їхню розмову обірвав шеф. Він рвучко відчинив двері і глянув на них своїми чорними
немилястими очима.
– Балакають собі ! Про шури-мури, звісно ! За те їм ще й зарплату платять. А робота нехай
собі сама робиться.
І поклав перед Лесею кіпу списаних аркушів.
– Надрукувати. До п”ятої.
– Владиславе Паньковичу, до п”ятої я аж ніяк не встигну. Аби я навіть луснула.
– Ну, значить, посидите до десятої.
– У тому холоді ?
Але начальник вже пішов.
– Ну ? Ти бачила ? Панщина якась. Він так і хоче, щоб я йому заяву на стіл поклала. І я б
поклала, якби мала куди піти.
– Мусимо триматися, – тихо сказала Галина. – Тепер з роботою важко. Раз те, що другом
комп”ютеризація, а друге те, що секретарок тепер всі хочуть молоденьких.
– От-от, я й кажу, що мені вже пора на пенсію.
– Пенсію, моя люба, ще заробити треба.
– Так, звичайно, тут заробиш. Як моя бабця казала: роби грудьми, та не будеш людьми.
– Цікаво, а наш Владик ще також хоче молоденьку секретарку ?
– А чом би й ні ?
– Та що він вже ? ..
– Ну … подивитися приємно.
– Ні фіга ! Ми з тобою будемо на своєму місці. Ми допоможемо йому зберегти вірність
своїй дружині. Не допустимо розпаду сім”ї нашого шефа.
Обидві засміялися.
Галина пішла. А Леся взялася розбирати кіпу принесених для друку паперів. Осінь
за вікном сміялася з неї, тополя дражнила її своїм голим віттям. Треба було братися за
роботу.
– Закохатися ! – скептично посміхнулася Леся. – Коли ? Тут ніколи і вгору глянути.
І прокинулося в душі те щемке, колишнє. Його не витравили з душі роки. Це було так