2.
Леся заледве розплющує очі, безтямно водить ними по кімнаті. Мати сердиться.
– Ти може вночі на яку дискотеку ходиш ? Чи на помелі літаєш ? Що ніяк встати не
можеш. Бо що інакше ?
– На помелі … літаю … – сонно каже Леся і встає.
– Холодно.
– Дивися на неї ! Холодно їй ! Вибачай, п”єца нема. Якась дідьча мати придумала таке
огрівання, що не гріє. Тільки грошам горе. Ти думаєш, мені не холодно ? А татові ? Ми
хоч в русі, а він …
Леся вже остаточно прокинулася і тепер вешталася по хаті, шукаючи то те, то інше.
– Чого гуздраєшся ? – сварилася, хоч і не злостиво, мати. – Та скоренько зібралася – та й
побігла. У вас, у молодих, ніякої дисципліни. От як я була в твоїх літах …
Леся не витримує.
– Я вже те чула. Я вже запам”ятала, що ти була і мудра, і працьовита, і скора, і взагалі … а
я і дурна, і ледача, і повільна. І в кого тільки я така вдалася ? Ти не знаєш ?
Настрій зіпсовано. А попереду ще цілий робочий день. Згадка про роботу не дода-
вала їй гарного настрою. А що там доброго на тій роботі ? Холодно, аж вільгосно, пісні
обличчя працівників, Єлизавета Петрівна з самого ранку неодмінно прийде напідпитку і
буде дивитися в нікуди порожніми очима … Ні, на роботу, як на свято, Леся не йшла, до
чого закликала колись радянська ідеологія. Свою роботу вона не любила і без жалю
попрощалася б з своїм колективом, в якому пропрацювала вже стільки років. Але куди
вона піде, коли з роботою зараз так сутужно ? Леся в житті своєму тільки те і вміє, що
друкувати на своїй друкарській машинці. А машинки ті незабаром певно-таки зникнуть,
відійдуть у небуття, бо вже їм на зміну прийшли комп”ютери. А що вона тоді ? Ет, що
про те думати ? У двірники подасться. А що ? Добра робота. Метеш собі вулицю – і
ніяких проблем. Хоча, певно, і у двірників також є свої проблеми. І начальники над ними,
звісно, є. Отакі, мабуть, тупі, дубоголові, як у неї. Хоча ні, її шеф не дубоголовий, ні.
Нещодавно навіть захистився. Вона ледве з розуму не зійшла, доки ту мудру дисертацію
друкувала і передруковувала. Про що вона ? А ні про що. Але дуже мудра. Така, що й
дурень не второпає, а розумний зробить вигляд, що все збагнув, бо буде соромно
зізнатися, що й він, як той дурень, не добере ніяк, що воно і до чого.
Леся так задумалася, що аж здригнулася, коли хтось доторкнувся до її плеча.
Звела очі. Маршрутка була переповнена. Поряд з Лесею стояв молодик з нахабним
виразом на обличчі і з презирством до всього світу в каламутних очах.
– Я кажу, що таким симпатичним жінкам не годиться їздити в такому смердючому
транспорті. В ньому тільки свиней перевозити.
Леся відвернулася до вікна. Вона не любила встрявати у подібні розмови. Не любила вона
і отаких дженджуристих молодиків, що десь, певно, просидів у барі за північ, пропиваючи
мамині чи татові гроші, а зранку десь, мабуть, голова болить, то й чіпляється до всіх.
Леся й сама не любила тих переповнених маршруток. Але що вдієш ?
А в маршрутці їхали люди, невиспані, знервовані. Вони пчихали, кашляли,
сперечалися про політику, кляли владу, лаяли Верховну Раду, – словом, все було, як
завжди зранку, нічого нового. Молодик знову торкнув її за плече.
– Послухайте, мадам …
– Що вам потрібно ? Відчепіться.
– Ні, почекайте … Хіба я вас образив ? Я тільки хотів сказати …
– Мене це зовсім не цікавить, що ви хотіли сказати. Я не збираюся ні розмовляти з вами,
ні вас слухати.
Сердилася сама на себе, що таки не витримала і дала втягнути себе у ту дурну суперечку.
От ! Ледве не проїхала. І стала проштовхуватись до дверей. Люди незадоволено
буркотіли:
– Спить, спить, а потім штовхається.
– Пані не спала, а розмовляла з молодим чоловіком.

3.
Але маршрутка вже спинилася. Леся вийшла, якась пом”ята, якась роздратована,
розтріпана, наче та маршрутка пожувала, пожувала її, а потім виплюнула на брудну
вулицю того захваленого центру такого суперєвропейського міста Львова. Все сьогодні
було проти неї: і мама, і маршрутка, яку вона так довго чекала, і той молодик, що
невідомо чого до неї причепився, і ті люди, що обурювались, коли вона проштовхувалася
до виходу, і та осінь, холодна, мокра, жорстока і страшна. І тут Лесю, наче щось кольнуло,
в саме серце кольнуло – сон. Бабця …
Відколи Леся пам”ятає своє дитинство, то в її спогадах постає село і бабусина хата
на горбочку. Мама привезла її маленьку сюди, бо сама мусила ходити на роботу. Лесі
тоді було щойно дев”ять місяців. Тут і на ніжки зіп”ялася, ходити вчилася, перші синці
набивала, – все тут, на селі. Її працьовита бабуся увесь час щось робила. Її натруджені
руки ніколи не знали спокою. Вони самі шукали для себе роботу. За малою Лесею догля-
дали, її пильнували, їй не дозволяли після дощу бігати босоніж по калюжах, як, скажімо,
сусідській дівчинці Іванці. Іванка бігала боса по найглибших калюжах, не боялася в
прохолодну погоду бігати без хустки і напівроздягненою. Леся також бігала з нею, але
в хустині і в черевичках. А наступного дня Іванка прибігала кликати Лесю бавитися, а
Леся вже лежала хвора і мусила пити молоко з маслом та медом, а того вона терпіти не
могла.
А які в бабці були гуси ! Таких гусей не було ні в кого. Чисті, чепурні, наче бабця
сама тих гусей в купелі щодня викупувала. А гуси, здавалося, горді такі були, що вони –
на все село такі, кращих і не шукай.
А ще була тітка Оля, котрій на той час було ледве шістнадцять літ. Власне, вона
найбільше виховувала Лесю, вчила, що можна робити, а що – ні. Наука була дуже проста:
зробила Леся щось не так – тут-таки й дістала – спосіб старий, але цілком певний. Так
Леся знала, що не можна ні писати, ні малювати по стінах, не можна брати в тітоньки
Олі її парфуми і мальовидла. Багато чого не можна робити. От, скажімо, коли тітонька
Оля вбрала Лесю, бо хотіла взяти її з собою до клубу на танці, то Леся мала чемно і
непорушно чекати, доки вбирається тітонька Оля. Має стояти, як лялька, аби крий Боже
не замаститися, бо тоді … Ну, ви вже знаєте, що мало бути тоді. Леся також те знала.
І слухалася. Бо як інакше ?
Тому й не дивно, що, коли Леся згадує своє дитинство, то бачить нахилене над
нею лице бабусі Марії, її добрі і мудрі очі. Все вміла її бабця, тільки-от читати не вміла.
І писати. Була неписьменна. А як вона шкодувала, що не вміє прочитати тих цікавих
книжок.
– О, якби я вміла, то я б всі ті книжки перечитала. А так що ? .. – казала. Та вже ніколи
було вчитися: гляділа дітей, а потім внуків. От і її гляділа. Зате, як треба було написати
комусь листа, бабця мусила йти до когось і диктувати. То вже так того листа укладе,
що другий письменний так не придумає.
А Леся росла собі. Серед того сільського привілля, де всі люди один з другим
віталися, бо знали одне одного з пелюшок. Леся знала, що у неї десь там далеко у
великому місті є мама. Та мама іноді приїжджала до неї. Леся чекала її, часом навіть
виглядати виходила, бо мама завжди привозила їй щось смачне: цукерки, печиво,
апельсини. Це було смачно і вартувало того, щоб чекати свою далеку маму. Але на тому
її інтерес до мами закінчувався, бо її справжньою мамою була бабця.
А якось до неї приїхав тато. Це викликало у дівчинки чимале здивування. Ти диви !
То виходило, що у неї ще й тато є ! Ото дивина ! Але тата Леся навіть трохи побоювалася,
бо більше звикла до жіноцтва. Але то добре, що у неї є ще й тато, бо у других дітей також
були і мама, і тато. А чому б у неї не мало бути ? Правда, у других дітей були ще й
братчики і сестрички, а в Лесі не було нікого. Двоюрідні були, а от рідних … Було
образливо. Бо їй теж хотілося мати братика чи сестричку. Коли чула від дітей, що чиясь
мама поїхала в лікарню і привезла хлопчика чи дівчинку, тоді у Лесі виникало таке
непереборне бажання мати когось, що дівчинка починала … Ні, не брехати, це була