24.
– Я ж навіть не знаю, що він любить. І Люба не знає.
– Готуй, стара, вареники. Це всі люблять. І борщ. А ті панські пундики – це, знаєш,
як маска, щоб прикрити те, чого нема. Треба, щоб все було по-простому, як у житті.
Щоб не виглядало так, що хлопець приїде сватати нашу дочку, а ми йому найперше
машину будемо показувати.
– Та в нас же нема машини, – засміялася Олена.
– Це я так, для прикладу сказав.
Всім нараз стало весело.
– Я б сказав, що то навіть непристойно виготовляти бозна-що. Ніби ми його хочемо
якось улестити, підкупити. Все має бути просто. А потім ми з зятьком на рибалочку
з”їздимо. Я такі місця знаю. Він любить рибалку ?
– Не знаю, – знітилася Люба.
– Отак ! Вона не знає ! Іде заміж і не знає !
– Я, тату, ще не йду.
– Ті дівчата завжди так: тільки й дивляться на очі та на брови. Але то нічого, дочко,
розберемося.
– А ти, старий, не дурій зі своєю рибалкою. Хлопець приїде, захоче з Любою поговорити.
А ти йому – рибалку !
– Ай, що ти там знаєш ! Зрештою, приїде – розберемося.

Наступного дня Люба так і сиділа при вікні. Чекала свого Олеся. На кожен звук
машини серце дівчини билося – ледве з грудей не вистрибувало. А оскільки машини
тільки те й робили, що їздили по їхній дорозі, то серце у дівчини увесь час калатало, аж,
здається, дзвеніло.
Підходила обідня пора. Олеся не було. Люба вже й пошкодувала, що сказала
батькам. А раптом він передумав і не приїде ? На Олеся це було не схоже. А втім,
звідки вона знає ?
Мати навіщось покликала її на кухню. І, як це часто буває, саме тоді біля їхнього
будинку спинилося таксі. І не бачила Люба, що сходами вже піднімався її Олесь.
Дзвінок у двері.
– Ой, – скрикнула Люба і пішла відчиняти. На порозі стояв Олесь. З квітами, з дипломатом
і пластиковим пакетом. Люба так розгубилася, що й забула гостя до хати кликати. Так
і стояли вони на порозі, усміхнені і приголомшені. Становище довелося рятувати матері.
– Та що ж ти, дочко, гостя до хати не кличеш ?
Люба похопилася і спаленіла. Тут і батько не втерпів – вийшов на майбутнього зятя
глянути. Олесь був трохи збентежений і схвильований. Але складалося враження, що ця
привітна родина відразу прийшлася йому до серця. Привітання, знайомство. Квіти, цукер-
ки, шампанське, пляшка горілки, – все це, як заведено для такої справи. Але окрім того,
хлопець поклав на стіл і хлібину – і це дуже сподобалось Любиним батькам.
– Таке молоде, дивися, а звичай знає, – шепнув Іван Васильович своїй дружині. А та тільки
посміхнулася і нічого не сказала.

У Львові по Стрийському парку ходила осінь. Вона золотила кучері дерев,
вплітала золото в сукні беріз, а вони пишалися: он, мовляв, які ми ошатні, забувши,
що незабаром доведеться скидати те пишне убрання. Львівська золота осінь … Вона
завжди гарна. Але казали старші люди, котрі здавна живуть у Львові, що такої гарної
осені, як випала у цьому році, вони й не пам”ятають.
Це була їхня осінь, Любина та Олесева. Вони бродили по Стрийському парку,
милувалися своєю осінню і говорили, говорили, немов не бачилися довгі роки.
– А ти мені не казала, що у Львові така гарна золота осінь, – тихо сказав Олесь.

25.
– Я, Олесю, досі її й не бачила, тієї осені.
– Як це ти могла не бачити такої краси ?
– Так … не бачила – і все. Ти відкрив мені і ту осінь, і цей Стрийський парк, і … ще
багато чого … А тепер я вже знаю, що осінь – це найкраща пора року.
– І не треба чекати до весни ?
– Мабуть, що не треба.
Вони обоє сміялися і були щасливі. Вони бродили алеями Стрийського парку, а за
ними назирці ходила осінь і підслуховувала, про що говорили ті двоє закоханих.
Незабаром Люба та Олесь мали одружитися. Тоді Люба поїде зі Львова до
Івано-Франківська. Так було вирішено після того, як дівчина розповіла Олесеві
свою сумну історію. Батьки засумували, але не заперечували: так буде краще для
молодих. А для батьків …
– Не сумуй, Олено, – втішав дружину Іван Васильович. – Ми з тобою не такі вже й
старі. А коли зістаріємося, то може й ми до Івано-Франківська переїдемо.
– Ні, чоловіче, зі Львова я нікуди не поїду. Я все життя тут прожила. І коли подумаю,
що прокинуся вранці і не побачу львівських осінніх туманів, а потім, коли туман
розсіється, львівської просині неба …
– Хіба ж тільки у Львові тумани і просинь ?
– Така золота осінь – тільки у Львові. І не переконуй мене. А дух львівських вулиць,
а Високий Замок … Ні, не кажи мені нічого, старий. Я зі Львова не поїду ніколи і
нікуди.
Іван Васильович сумно посміхнувся:
– Високий Замок, кажеш … А пригадай-но, Олено, коли ти була востаннє на Високому
Замку.
– Так, давно не була. Це правда. Робота, і вдома вічно щось треба, а на вихідні – втома
і … Але я знаю, що він тут, він поруч, наш Високий Замок. І ми з тобою можемо
будь-коли до нього піти. От давай завтра ж і підемо. Сумно, що наша Люба так і
не перейнялася любов”ю до нашого міста.
– Ти даремно так, Олено, думаєш про Любу. Добре, що вона має Олеся. Вона й за
Львовом сумуватиме. От побачиш. Як тільки поїде звідси, так і сумуватиме. Але нехай
буде щаслива – це так важливо, це найголовніше.

ОСІНЬ БЕЗ ПРИСМАКУ

– Лесуню, Лесуню, – почула, явно почула Леся у сні голос своєї покійної бабусі.
Вона могла б заклястися, що її бабця стояла отут, біля її постелі. Та Леся чомусь
зовсім її не боялася, хоча навіть у сні усвідомлювала, що її бабуся давно вже померла.
В житті ж Леся страшенно боялася покійників, цвинтарів і всього, що було хоч якось
зв”язано зі смертю. Леся не була ще в тому віці, коли смерті і покійних вже перестають
боятися. Зі смертю просто миряться, як з чимось неминучим, чого не можна ні уникнути,
ні відвернути. Страх перед смертю минає потім, це приходить з роками. А Лесі щойно
за сорок – вік, коли ще мріють, кохають, прагнуть бути коханими.
Але бабуся стояла. Вона не йшла. Вона явно хотіла щось сказати. Але що ? Леся
майже фізично відчувала її присутність, хоч і спала, здавалося, міцно-міцно, як у
дитинстві колись на селі в бабусиній хаті.
– Лесуню, – знову озвалася бабця. – Ти чуєш мене ?
– Чую, – сонно промурмотіла Леся, хоча й у напівсвідомості ворушилося, що не можна
розмовляти з мертвими. Хтось колись їй про те казав. А бабця продовжувала:
– Лесуню, дитино моя, ти зовсім за мене забула.
І якась глибока ніжність огортає Лесине серце, і вона стає маленька-маленька, як тоді,
колись …
– Ні-ні, бабцю, я за вас не забула. Я про вас часто згадую, бо ви до мене добрі були.
– Не забула, кажеш ? А чого ж ти тоді не прийдеш на мою могилку ? Ти ж знаєш, що
я любила тебе.
– Знаю, бабцю, знаю.
І сльози зрошують її очі, лице, подушку.
– Не плач, Лесуню. Я не прийшла, щоб тобі дорікати. Я просто сумую за тобою.
– Мене, бабцю, будні засмоклали. Тато хворіє, мама також вже нездужає. А ще робота,
та й не одна. Ні вихідних у мене нема, ні свят – самі тільки будні.
– Я знаю, дитино. Не працюй так тяжко, пошкодуй себе, бо більше тебе нікому
пошкодувати.
– А як же, бабцю, не працювати ? Грошей на все треба.
– Гроші – це тлін, дитино моя. Усе на світі – тлін, окрім Бога, молитви та ще гарної
книжки чи пісні. Знаєш, я й досі шкодую, що не мала колись доброї освіти. Скільки
б я книжок гарних прочитала. Та що вже тепер про те жалкувати ? Моє вже минулося.
А твоє … раз на тиждень зроби собі свято. Вберися гарно та й іди до церкви. Ти ходиш
до церкви ?
– Зрідка, бабцю.
– Е, не можна так, моя дитино. Хіба ж я так тебе вчила ?
І Лесі раптом стає соромно. Але звідкілясь виринає усвідомлення, що це – сон. Бабця
відпливає кудись, відпливає. Тільки її тихий голос ще долинає. Тихий-тихий, як шелест
сухого листя.
– Мені вже треба йти. А ти не забувай за мене. І прийди на мою могилку. Так годиться,
дитино.
– Прийду, – тихо шепоче Леся у сні, а чоло її зрошує рясний піт.

Вона ніяк не могла прокинутися. Не могла вигулькнути з того тяжкого сну.
Над нею стояла мати і торсала її за плече.
– Лесю, вставай ! На роботу спізнишся. Он глянь, котра вже година.
– Зараз, – безтямно шепоче Леся. – Я тільки на могилу до бабці піду. Так годиться.
– Що ти мелеш ? Яка могила ? Вставай ! Плете казна-що ! Та я в твої роки в таку пору
вже на роботі була. Спробувала б я спізнитися ! Порозпускали вас. Мене не було кому
будити. Сама вставала. Ти чуєш мене ? Вставай.