22.
Він набрехав, надурив мене, як малолєтку – дав не свою адресу. Телеграма повернулася,
бо „Тут такий не проживає”. Я набралася нахабства і подзвонила в санаторій. І ти знаєш,
що мені сказали ? З таким прізвищем у них відпочиваючих не було. Уявляєш, який
негідник ? Дав чуже прізвище !
– Це ще кращий варіант, – сказала Люба. – Він міг дати прізвище когось з відпочиваючих.
Це було б ще гірше.
– Я таке пережила, таке пережила !
– Але вже все владнала ?
– Так, звичайно. Своїм – ні слова. Але дівчатам мусила сказати. Була у скруті, грошей
не мала і ще як на лихо загубила твій телефон. Уявляєш, як я натерпілася ?
– На другий раз не будь така довірлива. У нього ж на лобі було написано, що він –
пройдисвіт.
– А чому ж ти мене не попередила ? Я ж така ще недосвідчена.
– Я не попередила ? Я тільки те й робила, що застерігала тебе. А пригадай-но, із-за чого
ми розселилися.
– А, так. Я й забула. Але, знаєш, це ти мала стати його жертвою. Він цілив у тебе.
– Цілив у мене, а попав у тебе. Нічого собі ! Мене такі жевжики ніколи не цікавили.
– А як твій Олесь ? Дзвонив ? Приїжджав ?
– Ні. Я ж йому сказала, аби почекав до весни.
– Ет, він вже, мабуть, і думати забув.
– Може бути й таке. Хоча чомусь я йому вірю.
– А-а, всі ми їм віримо. Так що ми з тобою, голубонько, однаково нещасні. А в тебе все
гаразд ? Ти не завагітніла ?
Люба спалахнула.
– Галю, може ти й не повіриш, але у нас нічого такого не було.
– Всі так кажуть, коли пронесе. А я не вірю, щоб бути з хлопцем наодинці і – нічого.
Не вірю.
– Як собі хочеш.
– Тоді він або тюхтій, або імпотент.
– Він просто порядний хлопець.
– А такі бувають ?
– Іноді трапляються. Просто ми з тобою дуже різні і наші хлопці – також.
– Ти хочеш сказати, що ти – порядна, а я – ні ?
– Ні, я зовсім не те хотіла сказати, але …
– Хотіла б я знати, як твій порядний хлопець поведе себе далі.
– Як захоче. Як йому його серце підкаже.
Вони попрощалися. Як кажуть в таких випадках: зустрілися без радості, а
розійшлися без печалі.

Коли Люба повернулася додому, просвітлена мати сказала:
– Тут тобі дзвонили. З Івано-Франківська. Хлопець якийсь. Він не назвав себе.
– Ой, це Олесь, – втішилася Люба, і не могла ту радість приховати.
– Не знаю, не назвав себе. Дуже інтелігентний хлопець.
– І що він сказав ?
– Сказав, що увечері подзвонить.
Він і справді зателефонував увечері.
– Любо, даруй мені, але я так більше не можу. Я мушу тебе бачити. Я завтра приїду
до Львова. Тільки, будь ласка, не кажи мені, щоб я чекав до весни. Це вже вирішено.
– Ну …
– Більше не кажи мені нічого. Скажи тільки, чи ти ще не забула мене.
– Ні.

23.
– Тоді все гаразд. Я тут тобі всього Бредбері скупив.
Люба засміялася.
– Навіщо ?
– А просто так. Тоді добре. Чекай мене.
– До весни ?
– Ні, до завтра.
– Чим ти приїдеш ? Я тебе зустріну.
– Ні, не зустрічай мене. Я приїду до тебе додому. І буду просити твоєї руки. Офіційно,
як належиться.
– Олесю !
– Якщо ти проти, то так відразу й скажи. І нема чого відкладати до весни.
– Олесю, але я ще маю стільки тобі розказати. Може ти після того й …
– Розкажеш, Любо, все розкажеш. У нас з тобою попереду ціле життя.

В Любиній хаті порання: чекають дорогого гостя. Люба, як могла, як уміла,
червоніючи і затинаючись, розповіла матері про Олеся, а вже мати розказала батькові.
У батьків спадав потрохи з серця якийсь страшний тягар. Який би не був той Олесь,
мати була зарання вдячна йому за те, що засвітив отой вогник в доньчиних очах.
Хоча острах, звісно, був. Курортне знайомство … Щось Олена не дуже йому довіряла.
Але ж у доньки радісно горять очі, сяє життям її розпашіле личко. Хіба ж того мало ?
А вони з Іваном вже боялися, що Любине серце так і не відігріється. Журилися за
доньчину долю, аби не лишилася вона в житті самотньою. Та, Богу дякувати …
Порання, порання. Щось милося, витиралося, прибиралося, хоч у тій хаті завжди
був лад і чистота. Нарешті мати гукнула:
– Кидай там, Любо. Йди вже на кухню, бо я нічого не встигну.
І Люба кинулася допомагати матері.
– Чи ти хоч знаєш, що любить твій наречений ?
– Ні, мамо, не знаю, – засміялася Люба. – Звідки б мала знати ? Знаю лише те, що він
любить поезію.
– Е, дочко, поезія – це добре. Але поезія – то для душі, а треба щось і для тіла. А для
чоловіків, щоб ти знала, смачний обід – це теж поезія.
Обидві засміялися.
– Може й так, мамо. Я знаю лише те, що я ні разу не бачила його п”яним, ні разу він
не був у барі чи в ресторані.
– Однак, дочко, лячно. Ти ж його зовсім не знаєш. Курорт – це свято. Ну любить хлопець
книжки. Це прекрасно. А більше ти про нього нічого не знаєш. Ти навіть професії його
не знаєш. І як ти в нього нічого не розпитала ?
– Розпитаємо, мамо, про все розпитаємо. Його треба тільки побачити – і відразу стає
зрозуміло, що він хороший.
– Ой, доню, доню, життя – це так складно. Я й не знаю, що тобі казати. Може б ще
почекали.
– Я ж йому казала: почекай до весни. А він …
– І чекати – теж не дуже. Він живе там, а ти тут. Що дає таке чекання ? Так живучи,
більше про нього не довідаєшся. Просто не знаю. Аж голова чманіє. І так зле, і так
недобре.
На тих Олениних словах увійшов Іван Васильович.
– Що ти, Олено, закаркала, як та ворона. Зле, недобре ! Хлопець хоче сватати нашу
дочку ! Він їй подобається, бо он бачиш, як паленіє. То чому ж зле ? Все добре,
все прекрасно. Готуй, дочко, рушники, хоч це тепер і не в моді. Наперед долю не вгадаєш.
А чужу дитину судити не будемо. Приїде – то й побачимо. Ми ж з тобою теж не
сьогоднішні. Розберемося, розпитаємо. Головне – аби у вас було чим гостя почастувати.