20.
куточки чи алейки.
– Може й є, але я їх не знаю. Я, Олесю, вдома, щоб ти знав, зовсім нікуди не ходжу.
– Дивно. Ти не схожа на відлюдницю. А з друзями ?
– У мене немає друзів.
– Дивно, дуже дивно. Певно, я, дівчино, не все ще про тебе знаю. Не все ще ти мені
про себе розказала.
– Не все.
– Так … я не хочу лізти в душу, але … у тебе була якась драма ?
– Не драма, Олесю, а трагедія. Та це тобі не треба. Якщо буде колись така потреба,
то я розкажу.
– Я смію надіятися, що ти дасиш мені свою адресу і телефон ?
– Так, звичайно. Але …
– Але ? Хіба ще можуть бути якісь перешкоди навіть у тому, щоб дати свою адресу ?
А я й не подумав … А може, у тебе є хтось ?
– Ні, Олесю, ні. Нікого в мене нема. Я дам тобі і адресу, і телефон, але я б хотіла, аби
ми з тобою переконалися, що ми обоє хочемо тієї зустрічі. А тому … почекай,
Олесю, до весни.
– До весни ? Як це ? Адже зараз літо !
– То й що ! А ти однак почекай до весни.
– Цебто … чекати до кінця літа, осінь, зиму – аж до весни ? ..
– Саме так.
– Вибач, Любо, але це якісь причуди. Навіщо самим у себе красти майже рік ?
– Щоб пересвідчитися, що …
– Я й так знаю, що я люблю тебе, бо таких дівчат більше нема на світі. Їх просто таких не
буває. Навіщо мені чекати до весни ?
Вимовлені так зопалу слова, певно, були несподіванкою навіть для самого Олеся,
заставили обох почервоніти.
– Розумієш, Олесю, тут, біля моря, під тим палючим сонцем, почуття видаються мені
якимись несправжніми.
– Ти сумніваєшся в мені чи в собі ?
– Ні, Олесю, не те, зовсім не те … я просто хочу, щоб почуття пройшли через будні.
Тільки тоді вони …
– Знаєш, Любо, ти і справді не така, як усі.
– Це добре чи зле ?
– Не знаю. Але я зовсім не хочу так довго чекати.
– Доведеться. Така моя умова.
– Ну, якщо ти наполягаєш, тоді … але ж це безглуздя. Нам треба хоч зрідка бачитися.
– Значить, ти не впевнений в собі.
– Я впевнений. Я буду, як дурень, чекати до весни, а ти візьмеш за цей час та й вийдеш
заміж. Чекай, Олесю, тоді аж до весни.
– Не вийду я заміж.
– Ну, ти як собі хочеш, але я все ж інколи буду тобі дзвонити. І зовсім не обіцяю, що
не приїду до Львова, не дочекавшись весни.
– Ну …
Вони попрощалися наступного дня. Олесь поїхав. Як заклинання, вимовлялися
останні слова:
– Почекай до весни.

Люба поверталася до Львова, спокійна, впевнена в собі. Вони знову їхали з
Галиною в купейному вагоні. Галина то плакала, то щебетала про свого Сержа, то
тішилася, то переживала, бо вона поїхала, а Серж зостався з тим коркодилем. Нарешті

21.
Галина спитала:
– А ти чого мовчиш ? Чому нічого не розповідаєш про свого … як його там ?
– Його звати Олесь. Але він ще не мій. А розповідати я не люблю. Та й розповідати,
власне, нічого.
– А твій Олесь хоч раз повів тебе в ресторан чи бар ?
– Ні.
– От жмот !
– Я не люблю ходити в такі місця.
– Ну так. Ти ж у нас черниця. Але куди ж ви, черничко, увесь час ховалися з вашим
кавалером, що вас ніхто й не бачив ? Вже Серж так хотів побачити, а так і не вдалося.
– А яке діло Сержу до нас ?
– Ну просто. Розумієш, його трохи заїло, що ти його бортанула.
– Ну й мова у тебе, скажу тобі ! І зовсім я його не „бортанула”. Просто він мені
не довподоби. Не в моєму стилі. Розумієш ? Але зараз це вже не має ніякого значення.
– Той твій Олесь обіцяв тобі писати, дзвонити ?
– Я сказала, щоб почекав до весни.
– До весни ? До якої весни ?
– До наступної.
– Навіщо ?
– Щоб переконатися, що …
– Ото дурна ! Та якщо він гарний, то котра-небудь дівчина на нього око покладе і –
ищи, свищи, як кажуть росіяни.
– Що ж, то так і буде.
– Ну ні ! Я не така дурна ! Якщо я буду знати, що я вагітна, відразу даю Сержу телеграму,
він приїжджає – і ми розписуємось. А якщо ні, то ще трішки почекаємо, доки Серж
владнає всі свої справи. Не до весни, звичайно.
– Ну, у кожного складається по-своєму.

Вдома помітили переміну в Любиному настрої. Батьки були раді. Сподівалися
на те – так і вийшло. Потай чекали, що прийде лист або хтось телефонуватиме. Але
листів не було і до телефону Люба не кидалася. Батьки нічого не могли зрозуміти, але
питати ні про що не хотіли. Однак донька була жвава, життєрадісна, посміхалася, вся
аж світилася, немов була у леті, немов силоміць стримувала себе, щоб не відірватися
від землі.
– Що б це мало означати ? – дивувалася мати.
– Нехай означає, що хоче, аби їй добре було, – замріяно сказав батько.
Минав час, але веселковий настрій у Люби не зникав. Хоч інколи їй все-таки
робилося сумно. Тоді картала себе: сама собі муки додала. І навіщо вона все це
придумала ? „Почекай до весни !” Які дурниці ! А якщо Олесь її забуде ? І сумно,
і лячно робилося дівчині від тих думок.
Якось у місті несподівано зустріла Галину. Відколи вони приїхали, дівчина
Любі не дзвонила: напевно, загубила номер телефону. Люба собі з того не смутилася.
Галина з усіма своїми проблемами була їй просто неприємна. Дівчата були такі різні.
Але, зустрівши Галину отак випадково в місті, Люба навіть зраділа, бо це їй знову
нагадало море і Олеся. Дівчата зупинилися, а потім присіли в скверику.
– Ой, Любко, як добре, що я тебе зустріла. Розумієш, я загубила твій телефон.
– Ти ще не замужем ? – спитала Люба, аби щось спитати, і кинула оком на Галині руки:
чи нема обручки. Обручки не було. Люба розуміла, що запитання дурне, але вже запи-
тала – то що тепер ?
– Що ти ! Той Серж виявився таким негідником. Коли з”ясувалося, що я таки вагітна,
я, як ми і домовилися, дала йому телеграму: „Негайно приїжджай”. І що ти думаєш ?