– Звісно, не знаєш, – посміхнулася Марія. – Я вже давно звідси.
– То я швиденько.
Та й пішла собі, раз-пораз оглядаючись на стару, що поволеньки дибуляла по крутому
схилу.
– Гарна… – сказала про себе Марія. – Ось він, мій гріх. Тяжкий гріх…

Оселя Дударів розрослася. Була собі такою напівміською оазою серед сільського
пейзажу. Живопліт, садочок, квітники, доріжки, посипані піском. Здоровенний пес ходив
на ланцюгу, а ланцюг той шургав по дроті. Собака сердито загавкав, зарикав на стару.
Марія спокійно подивилася на ошкірену пащу пса і тихо сказала:
– А ти, собако, чого розгавкався ? Вкусити мене хочеш ? Облиш, марна справа. Бабине
тіло тверде і несмачне.
І пес здивовано замовк і все дивився на стару, наче щось зрозумів з тієї бабиної мови,
і визнав, що вона має рацію. З хати вийшла господиня і теж непорозуміло дивилася на
Марію, не впізнаючи її.
– Добридень, – привіталася Марія.
– Доброго здоров”я, – відповіла здивовано Варка.
– А Вам, бабуню, кого ? Чи Ви щось хотіли ? Може, їсти ? То я зараз.
– Стривай, Варко. То я, Марія, колишня акушерка. Придивися уважно, то може й впізнаєш.
– Ой, бабуню… Я Вас і справді не впізнала. Постарілися Ви дуже. Сідайте.
І підсунула старій стільчик, що тут-таки стояв біля східців.
– Авжеж. Роки мої нікого не красять. Це її он – то інша річ, – кивнула на Марту, що вже
входила у хвіртку, повертаючись з магазину.
– То моя Марта, – гордо мовила Варка і зашарілася.
– Знаю, – тихо сказала Марія. – А поклич-но, Варко, чоловіка.
– Навіщо він Вам ? Він там приїжджих облаштовує.
– Нічого, вони почекають. У них є час, а в мене його немає.
– Біжи, Марто, поклич батька. Скажи, щоб вже йшов.
Незабаром з”явився і Василь – кремезний, статечний, у чистій випрасуваній вишиванці, –
такий собі поважний газда.
– Слава Ісу, – привітався до старої та й роздивлявся, хто б це міг його кликати. А нікого,
окрім старої, не знайшовши, звів очі на жінку.
– Це баба тебе кликали.
– Ви, бабо ?
– Так, я.
– Ви щось хотіли ?
– Хотіла, діти. Мушу перед Вами розкрити свій гріх і покаятися, бо я не можу з тим гріхом
вмерти.
– Е, бабо, то не до нас. Я не піп, а моя жінка не попадя, щоб Вам гріхи відпускати.
Василь вже хотів було йти, та Марія його зупинила:
– Стривай, Василю. Не спіши. Встигнеш. Мій гріх торкається вашої родини. Вислухай.
Варка зблідла і так і кинулася до старої.
– Бабуню, голубко, не губіть ! Христом-Богом молю !
– Стій, Варко, зупинив її чоловік. Тепер і він хотів знати, що там таке, що то за гріх такий,
що торкається їхньої родини.
– Нехай стара каже. Я вже хочу знати.
– Бабуню, благаю Вас, – лебеділа Варка, бо зрозуміла, до чого воно йдеться. Марта
спантеличено дивилася на всіх, але личко її виражало зацікавленість. І більш нічого. Як у
кіно…
– Не губіть, бабусенько.
– Цить, Варко, цить мені зараз же. Говоріть, бабо.
– Я, Варко, мушу. Таку мені священик визначив покуту. Сам бачиш, Василю, що я не бре-