18.
– Це ти правду кажеш.

Після сніданку Люба відразу ж подалася до своєї альтани. Назустріч їй піднявся
усміхнений Олесь. Він чекав на неї, і був явно схвильований. Дівчина заясніла, засяяла
вся – і їхні усмішки зустрілися.
– Пішли ? – спитав Олесь.
– А це далеко ?
– Ну …
– То ходімо.
І вони пішли. Дійшли до моря, пороззувалися і пройшли по воді попри берег. Далі вже
сіріла скеля.
– Сюди, – сказав Олесь. Підйом був стрімкий, але не настільки, щоб Люба не могла його
здолати. Зі скелі суцільною стіною звисав дикий плющ. Олесь розгорнув плющ – і Люба
від захоплення тихенько скрикнула. За завісою з плюща був великий грот. Вони увійшли.
– Яка розкіш, – сказала дівчина. На імпровізованому кам”яному столі стояла пляшка
солодкої води, а поряд у пластиковій пляшці, з якої був зрізаний верх, стояли троянди.
– Ой, – не переставала дивуватися Люба. Вона так і продовжувала стояти посеред того
Олесевого царства. А Олесь тим часом розгортав плющ, роблячи маленьке віконце, аби
сонце проникало до них, освітлюючи їхню яскиню. Від променів сонця стіни грота
заясніли, заблищали, наче вони були з чистих діамантів.
– Та це ж казка ! Як ти її знайшов ?
Люба й не помітила, як перейшла на „ти”, і це вийшло якось само по собі, природно і
гармонійно.
– Ну … хто шукає, той знаходить.
– А ще думаю: як цього дива не знайшов ніхто досі ? Адже це ось тут, зовсім близько
від людей.
– Бо люди не туди дивляться. Глянь, я прихопив для тебе збірочку поезій Миколи
Вінграновського. Це тобі має сподобатися.
Вони читали, розмовляли, розповідали одне одному про себе, про свої міркування,
всякі кумедні історії, і їм здавалося, що вони знайомі вже дуже давно. Світило сонце,
плюскотіло море, долинала музика і людські голоси.
– Знаєш, Любо, мені лячно навіть взяти тебе за руку, аби тебе якось ненароком не
образити, не скривдити. Ти якась … ти зовсім не така, як всі.
– І ти не такий.
– От ми й обоє „ не такі” зібралися.
– Але незабаром нам треба буде роз”їхатися.
– Як ? А-а, так. Закінчуються путівки. Послухай, Любо … а тобі не страшно подумати,
що ми можемо більше ніколи не зустрітися ?
– Страшно.
– Але ж можна і не роз”їжджатися.
– Як це ?
– Дуже просто. Як це роблять ті, що одружуються.
Сонце пронизувало їх зачарований замок, хлюпотіло море, кричали чайки, звідкілясь
долинала музика.
– Чому ти мовчиш ? – запитав Олесь.
– Мені здається, про таке говорити ще рано.
– Чому рано ? Мені здається, що ми знайомі вже сто років. А може ми з тобою були
знайомі ще в минулому нашому житті ?
Люба усміхнено глянула на хлопця.
– Ти в таке віриш ?
– А чому б і ні ? Мені інколи здається, що я це вже колись переживав. І що грот цей

19.
я колись вже бачив. Може й тому я його так легко знайшов ?
– Але ж це вірування не християнське.
– То й що ? А ти впевнена, що ми все ще християни ?
– А хіба ні ?
– Думаю, що ні. Ми віримо у рік Дракона, Змії чи ще там кого, читаємо гороскопи,
ходимо до екстрасенсів. Я вже не кажу про ті пакості, що декотрі роблять, навіть
не згадуючи про християнські заповіді.
Час летів непомітно. Майже одночасно обоє глянули на годинники і засміялися.
– Ходімо, – сказав Олесь, – якщо ми не хочемо залишитися без обіду.
– Якщо чесно, то звідси не хочеться йти.
– Наступного разу я спробую передбачити і такий варіант. Тоді треба запастися
провіантом.
Вони вийшли, замаскували диким плющем своє „віконечко” і тим самим шляхом
повернулися до санаторію.

– Де ти була ? – кинулася до Люби Галина. – Ми з Сержем тебе з самого ранку
шукали.
– А навіщо я вам була потрібна ? Удвох же краще, ніж утрьох. Терпіти такого не можу.
Почуваєш себе ідіоткою. Або вже великий гурт – тоді нормально. Або удвох.
– А ти була у великому гурті ? – єхидно спитала Галина.
– Ні, я була удвох.
– Любка, познайом.
– Ні, тоді це вже знову буде утрьох.
– Ховаєш ? Це не чесно. Я свого Сержа відразу тобі показала.
– А він знову твій ? Вітаю. Я рада.
Галина опустила очі.

Тепер Люба цілими днями була з Олесем. Вони зустрічалися вранці і бродили
сливе не цілий день. Олесь знав багато цікавих місць і щедро ділився тим скарбом з
дівчиною, знаходячи в її душі щирий відгук, а на личку не менш щире здивування.
Відпочивати від спеки вони завжди йшли у свій грот за плющеву завісу, і завжди
зітхали з полегкістю, що його й досі ніхто не відкрив.
Але все колись закінчується, і перебування в санаторії за путівкою – також.
Сумно добігав їхній останній день. Востаннє зайшли вони в свій грот. Завтра буде вже
не до того. Завтра Олесь вже їде, а Люба залишається ще на один день.
– Ти ще завтра зможеш прийти сюди, – сумно сказав Олесь.
– Ні, я не прийду. Без тебе тут буде зовсім сумно.
– Що ж ми будемо, дівчино, з тобою робити ? Отак роз”їдемось – і все ? Адже природа
дарує такі зустрічі, напевно, раз на сто років. А може й на тисячу. А якщо людина не
змогла чи не схотіла скористатися з такого дарунку, то це вже її особиста справа. То
як же ми ?.. Ти мовчиш, Любо ?
– Бо я не знаю, що тобі сказати.
– Скажи хоча б, що ти хочеш, аби я їхав.
– Я й справді не хочу, щоб ти їхав. Та що з того ? Ти ж однак поїдеш.
– Бо мушу. Але тут є одна втішна обставина.
– Яка ?
– Івано-Франківськ не так уже й далеко від Львова. Я приїду у Львів – і ти покажеш мені
всі свої потайні місцини.
– У мене у Львові немає ніяких таємниць.
– Чому так ? Адже Львів – прекрасне і цікаве старовинне місто. Там мають бути потайні