16.
– А такі, з дозволу сказати, відкривачі ніколи не цікавили мене.
І Люба пішла собі, залишивши Галину стояти, принизливо опустивши голову під
байдужим поглядом Сержа.
– Куди ви ? – ще почула Люба його голос, але не відповіла, навіть не глянула в його
бік. Увійшла в море, поплавала, а коли виходила з води, то побачила Олеся. Він саме
засовував у свою купальну шапочку невеличку книжечку і сказав Любі:
– Дивіться уважно. Я відкриваю вам свою таємницю – свій безлюдний острів Робінзона.
– Тут, здається, самі відкривачі позбиралися, – якось неприязно сказала Люба, перебуваю-
чи під впливом розмови з Сержем.
– Що ви сказали ?
Люба похопилася.
– Вибачте. Просто я щойно розмовляла з одним негідником і ще під впливом негативних
емоцій.
– Навіщо ж ви спілкуєтеся з негідниками ? Життя і так надто коротке. Навіщо ж тратити
дорогоцінний час на всяких … типів ?
– Іноді це від нас не залежить.
– Бачите он ту скелю ? – показав Олесь. Та скеля була далеко за буйками.
– Ой, це ж далеко.
– Не так вже й далеко. Це мій острів. Я туди допливаю, видряпуюсь та цю скелю – зверху
вона зовсім плоска – і там лежу собі з книжкою. А наді мною літають чайки. Кричать,
дивуються, як я сюди потрапив. Я їх іноді годую, розмовляю з ними. Мені жаль, що я вас
не можу запросити на свій острів. Пливти далеко, а окрім того, скеля дуже крута.
– Мені також жаль, що я не зможу там побувати і так зблизька поспілкуватися з чайками.
– Нічого. Давайте зустрінемося завтра після сніданку у тій альтані …
– Котру ви мені так люб”язно подарували.
Олесь посміхнувся.
– Давайте зустрінемося – і я вам покажу ще одну дуже цікаву місцину, найкращу.
– Теж безлюдну ?
– Так можна сказати. Поки що туди ще нікому не вдалося забрести. Люди ж, як правило,
дуже неуважні. А може їх просто не цікавлять такі місцини.
Люба якусь хвильку повагалася і погодилася. Ні, Олесь … це не Серж, йому можна було
довіряти.
– Ну, я поплив.
Люба довго дивилася, як плив Олесь, тримаючи над водою голову.
„Це щоб книжку не замочити” – подумала дівчина і посміхнулася. Потім раптом він
кудись зник, і Люба захвилювалася. А ще потім побачила його – він дерся на стрімку
скелю. А потім вже його не бачила – вочевидь, він вже лежав на своїй скелі, читав книжку
і розмовляв з чайками.
– А на що це красуня так задивилася ? Я вже стою та й стою, все чекаю, коли нарешті
до мене звернеться ваш ясний погляд.
Поряд стояв Андрій Семенович і дивився на Любу своїми масними очима.
„Тільки тебе мені тут і бракувало” – подумала дівчина, а в голос сказала:
– Так … дивлюся … А чому ви один ? Де Марія Степанівна ?
– Увы ! Мы разошлись, так в море корабли.
– Як же це ? – здивувалася Люба. – У вас же все так гарно було.
– Було – та й загуло. Превратности судьбы. Та й, якщо чесно сказати, застара вона для
мене. Мені б отакий цвіточок, як ви …
Любу така мова неприємно вразила. Їй захотілося сказати якусь грубість тому
самовпевненому розбещеному чоловікові.
– А чому ж ви думаєте, що для молодої дівчини ви не застарий ?
– Ну … мужчина – він, як той дуб.
– Хоч трухлявий, але все-таки дуб.

17.
– Це грубість, моя рибонько, але я вам прощаю, бо ви мені дуже симпатична. Ваша
грубість – це, як дитячі пустощі. Я думав собі … от зустріну вас – і ми підемо з вами,
де трави похилі, де в росах ясна далина.
– Боюсь, що ми з вами нікуди не підемо.
– Це що, жіноча солідарність ?
– Ні, просто ви для мене, вибачте, застарий. Я теж хочу цвіточок … Якби я вже йшла
туди, де трави похилі, то з кимось молодшим.
Любі хотілося якось принизити того нахабу. Їй раптом стало жаль ту виснажену жінку,
котра, очевидно, зараз переживала своє велике горе. Ця жінка й не підозрювала, що
справжнє горе її обминуло, бо від такого чоловіка для жінки втіхи, мабуть, не багато.
– То що, красуне ? – долинув крізь задуму до Люби голос Андрія Семеновича. – Може,
все-таки …
– Ні. І не в”язніть.
– Це навіть дуже образливо чути від такої інтелігентної дівчини.
– То йдіть собі і не наражайтеся на ще більшу грубість.
Андрій Семенович знизав плечима і відійшов.

Люба застала Марію Степанівну заплакану і нещасну.
– Ой, Любонько, – заридала жінка, – ти знаєш …
– Знаю, – поклала їй руку на плече дівчина.
– Звідки знаєш ? – кинулася та.
– Я його бачила. І, ради Бога, не побивайтеся так за ним, він того не вартує. Їй-Богу !
– Чіплявся ?
– Аякже !
– І що ти ?
– Якби ще трохи, то я його послала. Така гидота !
– А що казав про нас ?
– Що казав ? .. Разошлись, как в море корабли.
– Зрозуміло. Він же ніколи не розкаже, через що … Я розумію, що це тобі ні до чого,
але … Ні, ти тільки послухай … ми з ним не раз говорили … Він же ж запевняв мене,
що хоче зі мною одружитися. Сама розумієш … я й розказала йому, що вже зібрала трохи
грошей. От він і підкотився до мене: позич, мовляв, Марійцю, мені тисячу чи дві. Ми ж
уже, вважай, як чоловік і жінка. А у мене, мовляв, проблеми: заборгував я. Якщо не
поверну борг, мене й убити можуть. Я, звісно, трохи налякалася.
– А як же ти, – кажу, – заборгував таку велику суму ? Ти ж не п”яниця. Під що ти набрав
таких богів ?
– Та я, – каже, – думав на заробітки їхати, а з того нічого не вийшло.
– А якщо не вийшло з тими заробітками, то чому ж ти відразу гроші не повернув ?
– Ну … так вже якось склалося.
Спершу я перейнялася його горем, повірила, запереживала, замалим і грошей не дала.
А потім подумала собі: людина, маючи такі борги, спокійно їде собі відпочивати на море.
І це мене якось вразило. І вирішила я … словом, взяла я цукерки, пішла в адміністративний
корпус до реєстраторки і ублагала її показати його паспорт. Тільки ти того нікому не
кажи, бо їй влетить … А виявилося ось що … Зовсім він не з Сумської області, як казав,
а з Чернігівської. А крім того … не повіриш. У нього жінка і двоє дітей. Отак ! Це ти добре
казала, що у нього масні очі. Так і є. Ти молода це помітила, а я, стара, геть чисто здуріла.
– Яка гидота.
– Отак, Любонько. Гляди ж, не попадися на його лестощі.
– Ні, я не попадуся. Може другий хто, тільки не я. Все. Забудьте і більше не плачте. Мов і
не було нічого. Добре, що ви все це вияснили.