14.
можна було б квочку посадити, аби курчат висиділа. Вона Роксолана, а себе Ланою
називає. Та ти її мусиш знати. Примітна така. Уявляєш ? Мене проміняв на неї !
– Нічого. Закінчиться путівка, ти поїдеш додому і його забудеш.
– Легко сказати – „забудеш !” А якщо я завагітнію ?
– То у вас вже так далеко зайшло ?
– Ти розумієш, перед ним просто неможливо встояти. Він такий … Елегантний, такий
гарний.
І Галина заплакала.
– Перестань, на нас дивляться.
– Мені однаково. Нехай дивляться.
– Ой, Галино, Галино ! Чи ж я не казала тобі, що на курортах не женяться.
– А ще він знаєш, що мені сказав ? Що він зі мною закрутив на зло тобі. Бо ти на нього
уваги не звертаєш.
– Ото дурень.
– Він думав, що ми – подруги, що я тобі розкажу, а тебе це зачепить за живе.
– Господи, яка паскуда ! І як же прикро, що ти на нього купилася !
– А я йому сказала, що тобі на нього пчихати.
– Повірив ?
– Здається, ні.
– Ну все. Заспокойся і забудь.
– А якщо я завагітнію ?
– То зробиш так, як роблять інші дівчата.
– Аборт ? Мене мої уб”ють.
– Тоді роди.
– Ти що ! Без заміжжя ?
– Ну, тоді я не знаю. Але ж не плач, може ще все обійдеться: або ви помиритеся, або ти
не завагітнієш.
– Любо, – Галина опустила очі, – а може ми якось знову зселимося ? Мені б хотілося,
щоб ми жили разом. Я тут така самотня.
– Ні, Галю, це вже несерйозно. Відселіть нас, зселіть нас, як діти. Та й скільки там тієї
путівки. Добудемо вже якось.
– Знаєш, з тобою якось так затишно, спокійно.
– Нічого. Ще когось собі вполюєш – і все буде гаразд.
– О, дивися, Серж. Іде до нас.
Галя пополотніла, потім розчервонілася.
– Та не дивися ти так на нього. Чого витріщилася ?
– Не можу. Він такий гарний. О, іде до нас. І все на тебе дивиться – не змигне.
– Спокійно, Галко, бо я таки тебе чимось стукну.
Підійшов Серж, привітався.
– Ну як, дівчата, погода ?
– Чудова, прекрасна. Нам просто повезло з погодою, – защебетала Галина.
– Класна погодка, як на замовлення, – сказав Серж гордо, наче це він сам таку погоду
організував. Люба мовчала і все дивилася на Галину. Їй жаль було тієї легковажної
дівчини, що не вміла чи не хотіла захистити себе від того нахабного типа.
– Твоя товаришка, Галю, щось не в настрої.
– Ні, це вона так.
– Ти б нас хоч познайомила, а то ми й досі не знайомі.
– Люба. Серж.
– Любо, ну промовте щось хоч тепер, а то можна подумати, що ви на мене сердитесь.
– Боже борони. Чого б я мала сердитися ? Скажіть, а чому Серж ? Ви що, іноземець ?
– Ні. Але Сергій звучить якось по-рогульськи.
– Як на мене, то … та, зрештою, вам видніше.

15.
– Якщо ви захочете, то я можу не тільки ім”я, а й прізвище змінити.
– Для того вам треба всього лише одружитися і перейти на прізвище вашої дружини.
– Ну, якщо це буде ваше прізвище, то я згідний.
– На жаль, ні.
– Ні – це зрозуміло. А чому на жаль ?
– Бо мені і справді шкода, що ви так і ходитимете Сержем, аж доки …
– Доки якась спокусниця не подарує мені разом з серцем своє прізвище.
– Думаю, що тій спокусниці довго доведеться чекати.
– Чому б це ?
– Бо такі хлопці швидко не одружуються. Хіба що наречена буде дуже багата, або,
як тепер кажуть, „упакована”.
– А ви добре знаєтеся на хлопцях ?
– Я просто трохи розбираюся в людях.
– Ну добре. Ця суперечка безконечна і безрезультатна. В мене є пропозиція. Давайте
візьмемо човна і трохи поплаваємо. Як ви ?
– Я – за ! І Галина благально глянула на Любу. Важко було зрозуміти, про що благали її
очі: щоб Люба погодилася чи навпаки. Але Люба і не збиралася плавати на човні з таким
осоружним веслярем.
– Мені щось не хочеться, – сказала вона.
– Як ? Не хочеться на човні ? – здивувався Серж, ніби Люба добровільно відмовлялася
від власного щастя.
– А що ж тут дивного ? У мене страх перед глибиною. Я погано плаваю.
– Але ж вам нічого не загрожує, доки я з вами.
– О, свою долю я б ніколи вам не довірила.
– Це ж чому ?
– Бо ви якийсь непевний.
– Ну, дякую вам, – образився Серж. – Ви єдина жінка в цьому санаторії, над якою я
не маю влади.
– І це вас засмучує ?
– Ну … очевидно, так.
– Невже за такий короткий термін ви встигли всіх …
Люба запнулася, підбираючи потрібне слово.
– Підкорити, – підказав Серж, ніскілечки не знітившись і не засоромившись.
– Так, майже всіх. Окрім вас.
– І це вам не дає спокою ?
– Можна сказати, що так. Ви, як таємничий невідкритий острів – завжди манить.
– Спіть спокійно. Я – фата моргана. Пам”ятаєте зі школи ? Чи ви в школі не вчилися ?
Я – міраж. Я віддаляюся від того, хто до мене наближається.
– Виходить, що ви – недосяжна ?
– Для вас – так.
– А чим я вам не догодив ?
– Просто … ви хлопець не мого смаку.
– Бути того не може. Ви просто набиваєте собі ціну.
– Особливо торгуватися ніколи – путівка не безконечна. Та йдіть вже кататися на човні.
– Без вас ? Не цікаво.
– Он з Галиною.
У Галини в очах стояли благальні сльози.
– Галина – це вже пройдений етап.
– Який ви …
– Цинік – хочете сказати ? Я чесно кажу дівчині, коли все минає.
– Відкриті острови стають вам нецікаві.
– Саме так.