10.
– Бійся Бога, чоловіче.
– Бо я вже просто не витримую.
– То гнати їх треба і не вступати з ними ні в які розмови.
Але наступного відвідувача вони все ж не вигнали. Це був директор одного з
великих заводів. Він під”їхав на „Волзі”, з особистим шофером. Відрекомендувався
дуже поважно і сказав, що хоче говорити з Іваном Васильовичем наодинці. Перед тим,
як вийти з кімнати, Олена сказала:
– Ви що, поставили собі за мету звести зі світу мого чоловіка ?
– Ну-ну, Олено Вікторівно ! – поблажливо посміхнувся директор. – Не треба так. Я
прийшов з добрим наміром. Ми собі поговоримо ладком та й розійдемось. А ви ідіть,
прошу вас. У нас буде чоловіча розмова.
Коли Олена вийшла, гість дістав зі свого бездонного шкіряного портфеля пляшку
дорогого коньяку.
– Що, може, по чарочці ? Так, знаєте, щоб розмова краще в”язалася.
– Не п”ю, – понуро сказав Іван Васильович.
– Зовсім ?
– Тільки з друзями.
– Понятно. А я, значить …
– Я вас вперше бачу. Не мав честі. Кажіть, що вам треба, і …
Коньяк щез у бездонному директорському портфелі.
– Не надто ви ввічливий. Воно й не дивно. Рівень … – директор прокашлявся. – Розумієте,
Іване Васильовичу … я – родич Дмитра Лісового. Словом, це мій небіж. Тут сестра моя
приходила. Але жінки – вони жінки. Що з них візьмеш ? Вони не вміють вести таку
делікатну справу. У нас, чоловіків, на все це свої погляди. Скажіть, Іване Васильовичу,
тільки чесно, чи з вами по-молодості ніколи не траплялося такого собі гріха ?
– Сповідатися в своїх гріхах перед вами я не буду, ви не священик, а перед членами КПРС
я не сповідаюся, бо вони – атеїсти. Але гвалтівником я ніколи не був. На таке йдуть
тільки падлюки.
– Ну-ну … Будемо поблажливі до молодих. Знаєте, гарна дівчина – то вічна спокуса. А
я чув, що ваша донька … Не мав честі бачити, але …
– Послухайте … як вас там … кінчайте свої теревені і кажіть, чого прийшли. А може краще
й не кажіть, а відразу і йдіть собі в Божий час. Ах, я забув, що ви – атеїст.
– Не гарячкуйте, товаришу. Ви може й даремно відмовилися, коли хлопець хотів чесно
женитися на вашій доньці.
– Чесно … ви знущаєтесь.
– І від грошей даремно відмовилися.
Лице Івана Васильовича поступово буряковіло.
„Ні, вони таки доведуть мене до якого-небудь інсульту. Або до криміналу” – думав
Іван Васильович. А директор тим часом продовжував:
– Життя – є життя. І коли дівчина забезпечена, воно, знаєте … тоді всім краще. Але є ще
один аспект справи … Ясна річ, хлопців посадять, якщо ви все це не зупините. Але хлопці
вони молоді, відбудуть покарання і вийдуть. І де гарантія, Боже борони, я того не бажав
би, але … Де гарантія, що вони не захочуть помститися ?
– Ви що, погрожуєте ? Та я вас …
– Боже борони. Я тільки застерігаю, що такий варіант ймовірний. Хлопці молоді, голови в
них гарячі. Та й, знаєте, вони сядуть, але їхні друзі будуть на волі. Подумайте про те.
Іван Васильович встав, розчинив двері і сказав зовсім тихо:
– Геть ! Чуєте ? Геть ! І щоб більше сюди ніхто з вас ні ногою ! Бо я за себе не ручаюся.
Падлюки ! Сволочі ! Ублюдки ! Геть ! Кому сказав ?
– Та я йду. Але, щоб так зі мною ? Зі відомою людиною ? .. Це вам так не минеться.
Я вам це запам”ятаю.
– Та плювати я хотів на тебе і все твоє кодло !
11.
Коли „Волга” від”їхала, Іван Васильович задумався. І так задумався, що навіть не
почув, як до кімнати увійшла дружина.
– Що там ? – тихо спитала.
– Ет … розумієш, задав він мені задачу.
– Яку задачу ?
– Він погрожував помстою.
– То подай на нього.
– Та ні, це гад слизький. Прямо він нічого не казав. Він просто застерігав, що таке
можливо. А то ж такі бандити, що, сама розумієш, від них всього можна чекати. От я й
задумався.
– Ти що, хочеш їм подарувати ?
– Не знаю. Сумніви мене беруть.
– Ти не смієш. Чуєш ? Не смієш. Наша дитина стільки натерпілася, а ти …
– Не докоряй мені, Олено. Я й сам себе гризу. Але не може наша дитина ходити і з
острахом оглядатися. Піду до слідчого. Треба з ним говорити.
Слідчий виявився людиною принциповою. Він аж розсердився і навіть насварив
Івана Васильовича за м”якотілість.
– Як ви можете ! Це ж ваша донька. Хіба вам не болить ? Хіба ви її не любите ? Виходить,
що злочинці мають безкарно собі розгулювати і сміятися, що так легко їм обійшлося ?
А ви однак будете боятися. У мене також є донька. І вона також буде ходити з острахом,
бо її батько, тобто я, допустив, щоб два злочинці безкарно гуляли по світу. Ні, такого я
не допущу. Та й пізно вже. Справа набрала обертів.
Найтяжче для Люби то був суд. Все те, про що вона не хотіла й думати, виносилося
на люди. Було гидко, образливо і принизливо. Іноді їй здавалося, що було б краще, аби
її кривдники ходили собі на волі. Але й таке було неприйнятно. Як ! Нехай ходять ? Нехай
далі калічать чиїсь долі ? Ні вже, нехай краще сидять за гратами. І Люба розуміла, що
мусить пережити це приниження. Мусить …
Коли підсудних виводили, Михайло, ніби просто так, між іншим, провів рукою по
горлу. На це звернули увагу не тільки Любині батьки, а й всі присутні. У нього спитали:
– Ти що, комусь погрожуєш ?
– Ні, я показав мамі, аби шию закутала, щоб не простудилася.
– Бачите, який у вас уважний син. Турботливий. Ой, гляди, хлопче.
Дмитрові дали дванадцять років, а Михайлові – десять. Два роки йому скинули,
зважаючи на дітей. Голосили матері, плакала Михайлова жінка, і всі з ненавистю диви-
лися на Любу. Виглядало так, нібито у всьому винна вона. А тепер от взяла та й
запроторила хлопців до в”язниці. Так, Люба знала, що її вина тут є. Ну навіщо вона
сідала на той проклятий мотоцикл ? Але ж вони їхали з Лесею і Зенком. Сама б вона
нізащо не поїхала. Ач, як легко вони залишили її в руках гвалтівників. Поїхали собі.
І як Леся так могла ? І сама себе спинила:
„Ай справді. Я вже, як всі. Леся, Зенко … а моя голова де була ? Треба б і мене у в”язницю,
бо я також винна у своїй біді. Тільки мене чомусь не судили і у в”язницю не
замкнули. Але мене судитимуть люди. О, людський поговір – це ще тяжче, ніж в”язниця.
Та нехай, це буде кара для мене до кінця моїх днів. Довічна кара. Боже, дай мені сил
витримати цю кару”.
Здригнулася, коли підійшов батько.
– Ходімо, доню.
І вони пішли втрьох до свого дому, викликаючи і осуд, і співчуття.