8.
Михайло Космач був жонатий. Мав жінку і двоє дітей. Дмитро Лісовий був уже
після армії, але ще не жонатий.

Всіх підняли на ноги. І знайомого з машиною також. В машину посадили Дмитра,
аби показав, де вони залишили Любу. Наказали йому з машини не витикатися, аби не
налякати дівчину.
Приїхали на вказане місце. З машини вийшли батьки і стали голосно кликати
свою доньку, але вона не озивалася: чи не чула їх, чи не хотіла чути.
– Господи, а може вона щось з собою зробила, – заплакала мати.
– Цить, Олено, тримайся. Бог такого не допустить.
Вони ходили і кликали її. Батько намагався бути спокійним, а мати не могла погамувати
сліз.
І раптом до них з кущів, ледве тримаючись на ногах, немов п”яна, вийшла їхня
донька. Брудна, обдерта, з гіллячками у волоссі. Ні, вона не плакала. Але краще б на її
обличчі були сльози. Бо воно було просто неживе. Мати ридала, а Люба непорушно
стояла, ледь похитуючись, і в її очах не було ні сльозиночки. Здавалося, що вона нікого
не бачить, нічого не помічає.
– Доню, що вони з тобою зробили ? – ридала мати.
– Цить, стара. Жива – то тішся і дякуй Богу. Тепер все буде добре. Веди її до машини, а
я піду наперед, бо треба ще … словом, ідіть.
Він побіг вперед, щоб встигнути висадити з машини Дмитра. Нехай собі добирається,
як хоче. Аби тільки Люба його не бачила. Їй того не треба.
Якби вона плакала, то було б легше, а то, як камінь. І мовчить – ні слова. Помилася,
переодягнулася і лягла. Мати заглядала до неї в кімнату, але так і не знала, чи спить вона,
чи ні.
– Що, старий, робити будемо ? – спитала в чоловіка.
– Посадимо тих гадів.
– Але ж неслава яка. Люди говоритимуть. А школа …
– Не хвилюйся, Олено, в таємниці це ніяк не вдасться зберегти. Леська завтра ж
роздзвонить в школі, а її дорога матінка – по всьому місту. А тих гадів посадити треба.
Якби я мав таку змогу, я б їх просто повбивав, але я не маю ні зброї, ні грошей.
Вони не спали. Та й, власне, вже не було коли. Сходило сонце. Іван Васильович та
Олена Вікторівна добре жили собі, але горе, здається, ще більше їх об”єднало.
Люба мовчала. І день, і другий, і третій. Робила, що їй казали, йшла, куди було
треба, і мовчала. Ні слова. І не плакала. Ледве вдавалося ублагати її, аби випила горнятко
кави. Саму її не залишали: боялися, щоб не наклала на себе руки.
– Донечко, – плакала мати, – ну скажи хоч слово.
– Я хочу вмерти, – нарешті сказала Люба і знову замовкла.
Почали ширитися чутки. Телефонували зі школи.
– Що там трапилося з вашою Любою ?
– Захворіла, – відповідав батько.
– А ми чули …
– Це мене не цікавить.
Кудись ходив, шукав адвоката, відкривали кримінальну справу. Дуже важко було
говорити з Любою. Вона не хотіла нічого розказувати ні батькам, ні тим паче стороннім
людям. А тут треба було розповідати все, все, до вульгарних подробиць.
– Мусиш, доню, пройти і через те, – казав батько, – бо інакше ті сволочі гулятимуть на
волі і думатимуть, що їм можна безкарно робити все, що їм заманеться. Того не можна
допустити.
Поступово справа набирала обертів. Злочинці заворушилися. Першою прийшла
Дмитрова мати. Пробувала звести все заледве не на жарт.

9.
– Ну буває. Між молодими всяко буває. Хіба можна за таке хлопчиська в тюрму ? Це ж …
– Його треба було б убити, – перебив її Іван Васильович, – але я не маю такої можливості.
– А якби це був ваш син ?
– Я б його задушив власними руками, аби таке падло не жило на світі. Але у мене не міг
би бути такий син. Синів, між іншим, виховувати треба.
– Боже, який ви страшний чоловік.
– Це ваш син страшний, а я не страшний. Але ви, жінко, ідіть собі звідси, доки я ще
володію собою. Я вам дуже співчуваю, що маєте такого сина.
– А я думала … ми з вами домовимося полюбовно. Мій Дмитро ще не жонатий. Хлопець
він ставний та гарний. Тільки трохи баламут. Та це минеться. З ким в молодості
не бувало ? Він міг би й одружитися з вашою донькою, щоб, так мовити, загладити свою
провину.
– Чи ви, жінко, при здоровому глузді, що таке верзете ? Це б моя дочка мала все життя
дивитися на його осоружну морду ? Ідіть звідси. Чим скорше, тим краще. І пам”ятайте,
і передайте своєму бандитові, що я від свого не відступлюся.
Наступного дня прийшла мати Михайла Космача. Нахабна і самовпевнена,
дивилася на всіх зверхньо, ніби саме їй мав належати цей світ, але з якоїсь прикрої
помилки ще не належав. Іван Васильович попросив дружину, аби не псувала собі даремно
нерви і йшла геть.
– Я сам побесідую з нашою гостею.
А „гостя”, як кажуть, відразу пустилася в галоп.
– Що це ви, Іване Васильовичу, надумали ! – почала вона. – Зробили з мухи слона.
Подумаєш – злочин великий – хлопці дівку трахнули ! А чого вона сіла до них на
мотоцикл ? Якщо вона порядна, то чого з ними їхала ? А тепер розвели ! Шантажисти ви !
– Так … ви чого сюди прийшли ? Хто вас кликав ? Маєте свого ублюдка – то й тіштеся.
А суд у всьому розбереться. У нас на такі випадки є закони. Ідіть собі, доки я добрий,
бо не подивлюся, що ви жінка. Їй-Богу ! Ідіть і більше не приходьте.
„Гостя” трохи посумирнішала і змінила тон.
– Та я нічого. Але зрозумійте: нічого не трапилося. Ваша дочка жива. Хлопці, звичайно,
повелися з нею … не коректно. Але рано чи пізно дівчина однак з кимось переспала б.
То …
– Геть, суко ! – заривів Іван Васильович і вхопив масивну кришталеву вазу, що стояла
поруч, збираючись пожбурити її в нахабну даму. Потім вже спокійніше сказав:
– Ідіть, жінко, звідси і не доводьте мене до гріха.
Жінка трохи злякалася, а що вміла вдавати, а може й справді, але в її очах блиснули
сльози.
– У Михайла сім”я, жінка, двоє дітей … Уявляєте, що з ними буде ? Сім”я розпадеться.
І це буде на вашій совісті.
– То це я маю думати про сім”ю вашого сина ? А чому ж він сам не думав про жінку та
дітей, коли чинив свою підлу справу ? Ще раз вас прошу по-доброму: ідіть собі.
– Я зараз піду. Звичайно, мій син винен. Я прийшла … я хотіла … ми дамо вам грошей.
Пристойну суму. Це будуть тисячі. Стане на машину і ще залишиться. Тільки …
Іван Васильович мовчки підійшов до жінки, змусив її встати, взяв за плечі і рішуче
виставив за двері. Був блідий. Руки йому тремтіли.
– Сволочі ! Так вони з мене психопата зроблять. Тільки подумати ! Ще й готові нас
звинуватити ! Я ще маю думати про сім”ю того ублюдка !
Він розмовляв сам з собою, навіть того не помічаючи. Зайшла Олена.
– Що з тобою ? – обізвалася до чоловіка. – Ти такий блідий і розмовляєш сам до себе.
Чого вона приходила ?
– Чого приходила ? Ой, Олено, краще не займай мене зараз. Дай мені якихось крапель чи
що … Коли ще хтось з них прийде, Олено … я за себе не ручаюсь. Я сяду в тюрму – і то
надовго. А когось-таки порішу.