ПОЧЕКАЙ ДО ВЕСНИ

Було літо. Було сонце. Був пляж і море людей. А поруч хлюпотіло теплою
хвилею справжнє море, тепле, лагідне, живе. І люди хлюпалися в тому морі, веселі,
щасливі, забувши, здається, за всі свої проблеми.
Вона стояла по щиколотки у воді, і хвиля легенько забирала пісок з-під її
маленьких ніг, а вона дитинно посміхалася і дивилася кудись в далечінь, дослухалася
до дихання моря і, здавалося, зовсім не помічала людей, що бавилися у морських хвилях,
пустували, сміялися, вищали, бовталися, плавали – аж море, здається, ось-ось мало вийти
з своїх берегів.
Вона була невисока на зріст, в давно немодному купальнику, що закривав трохи
більше її тіла, ніж дозволяла її врода і молодість. На голові була купальна шапочка, а під
нею, можна було здогадуватися, ховалося пишне волосся. Не повна (повноти ще не
встигла нажити), хоча й не худа, її постава була наче виточена чи виліплена гарним
скульптором. З вигляду їй можна було дати років вісімнадцять, а з серйозного виразу
обличчя – всі двадцять вісім.
– Дозвольте !
Просто до неї біг хлопець, збираючись з розгону шубовстьнути в воду, а дівчина,
немовби стояла саме на його шляху. Ясна річ, це була зачіпка, це був привід, щоб
познайомитися. Але дівчина й не подумала вступитися, щоб дати йому дорогу. Той ледве
не впав, бо змушений був різко загальмувати. Він не сподівався, що дівчина на його
„дозвольте” й не поворухнеться.
– Ви …
І запнувся.
– Проходьте, проходьте. Я вам зовсім не заваджаю. Он скільки місця.
Кинула через плече і мимобіжно глянула, а потім знову обернулася до моря, наче
вирішила нізащо не поступитися тим маленьким клаптиком між морем і сушею, що
займали її невеличкі ніжки.
– Та я, власне … – ще щось пробував казати хлопець, але дівчина навіть голови не
повернула в його бік. Він звернув праворуч і вже спокійно увійшов у воду, а потім,
забувши, чого він сюди зайшов, довго і нахабно вдивлявся в лице дівчини, очевидно,
прикидаючи, скільки ж їй все-таки літ. Це був один з тих курортних жевжиків, що відпо-
чивали, як правило, не за свій кошт, грошей не рахували, щодня лишаючи чималу їх
частину в барах та ресторанах. Такі були певні, що всі жінки і дівчата – їхні. Треба лише
вибрати котрусь, а бажано не одну. От він і вибрав … її. А вона …
„Нічого, нічого. Ще така не вродилася, щоб Серж … „
І поплив, легко, граційно, елегантно, наче його знімали на кінокамеру. І коли за якийсь час
обернувся, щоб подивитися, яке це на неї справило враження, не могла ж вона не
замилуватися ним, то був глибоко розчарований: дівчини вже не було.
А вона пробиралася між лежаками до свого місця.
– Любо, ти так і не скупнулася ? – обізвалася до неї білявенька подруга. – Ти ж збиралася
в воду.
– Передумала, – кинула Люба і лягла на свій лежак, підставляючи сонцю гнучку спину,
котру вже покрила рівна і гарна засмага.
– А я піду, – зіскочила білявенька та й побігла, легко і граційно, даючи можливість всім,
хто того хотів, вдосталь милуватися своєю гарною поставою, своїм наймоднішим, найеле-
гантнішим купальним костюмом.
Повернулася вона нешвидко. Хляпнула Любу по гарячих плечах мокрою рукою, аж
та звереснула, а потім присіла навпочіпки біля її лежака і зашепотіла.
– Ой, Любко, в тебе є шанс.
Та байдуже скосила на неї очі.
– Там такий хлопець ! І за тебе питав.