– Прости їй, Горпино, – суворо, аж мовби грізно сказав Григорій. – Прости їй. І нехай іде
собі в Божий час. Та дай їй мого ліхтарика. Вже темно. Щоб не впала де та не потовкла-
ся. Бо ще хто подумає…
– Хіба таке можна простити ? – прошепотіла Горпина.
– Мусиш. Бо людина на прощу прийшла. Вона майже на дорозі до Бога. Що вже тепер ?..
Прости їй, Горпино, бо тоді й ти матимеш гріх.
– Це я ще й гріх матиму ? За що ? – спаленіла молодиця.
– Цить, жінко. Тепер вже й так нічого не зміниш.
І Горпина скорилася своєму чоловікові, котрий завжди був тихий та сумирний, а сьогодні
раптом набрав голосу та рішучості.
– Я Вам прощаю, бабо, Ваш гріх. Нехай Вам Бог простить.
Голос у Горпини був, наче дерев”яний. Вона намагалася не дивитися на стару. Марія
підійшла до Орисі.
– А ти, дочко, чи прощаєш мені ?
– Прощаю, – сказала Орися, бо й не знала до ладу, що вона має прощати отій босуркані, що
з”явилася проти ночі у їхній хаті та наробила такого переполоху. Вона б їй геть усе про-
стила аби та тільки вже йшла собі з їхньої хати, бо на Орисю вже давно чекав її Іванко і
десь, напевно, туманився, не знаючи, де вона пропала.
Нарешті стара пішла, поволеньки, ледве переставляючи ноги. Вона відразу якось згор-
билася, змаліла, наче постаріла ще більше. Стара пішла, залишивши в оселі смуток та
сум”яття. Горпина мовчала, на очах її ще не висохли сльози. Григорій понуро сказав:
– Нема чого плакати. Не підеш же ти тепер до Дударихи назад вимінювати нашу дочку.
Будемо жити, як жили. Викинь, Горпино, з голови все, що наговорила та стара. А може,
у неї з роками і справді розум потьмарився, та й меле стара казна-що, людям спокійно жи-
ти не дає.
– Ой, ні, Грицьку, ні. Вона каже правду. Чує моє серце, що…
– Дурне твоє серце ! Чому ж воно раніше нічого не чуло, те твоє серце ?
– А може й чуло, Грицьку… Це просто я його не слухала…
– Все. Перестань. Щоб я того більше не чув. Мусимо жити, як жили досі. У нас діти. Нам
про весілля треба думати, а не про всякі вигадки старечого розуму. І принесло ж її в таку
далину ! Вмирала б вже краще зі своїм гріхом…

До Дударихи Марія пішла вранці. Знала, що застане її вдома. Варка була зайнята свої-
ми гостями, тобто туристами. Мила, прала, варила, розважала, була гарною оповідачкою
про рідні краї. При потребі знала дещо по-англійськи. Робота на городі чи в полі – це була
не її справа. До такої роботи можна було когось найняти. А от свою роботу Варка нікому
не могла довірити, навіть Марті, хоча донька дуже старалася. Вона так і прагнула пере-
йняти материне ремесло. Очевидно, з часом у неї це вийде, а поки що була доброю і надій-
ною помічницею.
Марія йшла, милуючись краєвидом, радіючи сонцю, що вже розпочало свій день. Бо
скільки там тих днів старій зосталося ?.. По дорозі Марії зустрілася гарна дівчина чи
пишна панна, кароока, повновида, з рум”янцем на всю щоку.
– Ти чия будеш ? – спитала у неї стара.
– Я ? Варки Дударихи. А що ?
– Та нічого. А мати вдома ?
– Вдома. Обід готує.
– А батько ?
– І батько вдома.
– А ти ж куди ?
– Та до магазину мати послала.
– Не барися ж і приходь додому. Я й тобі маю пару слів сказати.
Дівчина скинула здивовані очі на стару.
– Хто Ви ? Я Вас, либонь, не знаю.